На горищі хліва, серед сухого пахучого сіна й теплого духу дерева, жила кицька. Звичайна домашня короткошерста кицька із забарвленням скумбрієвий таббі. Її шерсть була сіро-коричнева, тепла, з жовтуватим підшерстком. Уздовж спини, боків і хвоста простягалися тонкі темні смужки. А на лобі утворювали характерну «М»-подібну мітку. Це забарвлення надавало їй вигляду дикої лісової кішки.
Її очі — жовто-зелені, ясні — світилися розумом і спостережливістю. У цьому погляді було щось мисливське, щось материнське, і ще щось глибоке. Вушка в неї гострі, насторожені, трохи витягнуті, ніби завжди уважно слухали, де може бути небезпека.
Рухи у неї плавні, мов у тіні. Вона виглядала простою, але в кожній деталі було щось важливе: спритні лапи, гнучкий тулуб, смугастий хвіст. Хоч вона й жила у людей, кицька була вільною і незалежною, як дика. Її звали Шамі.
У самому ж хліві жила поважна корова Мальва. Вона була чорно-білою, з білим ромбиком на лобі та кучерявим чубчиком. Її рогата постать поволі гойдалась у стійлі, а брязкіт ланцюжка звучав у тиші своїм особливим ритмом. Вона була спокійна та покірна. Звісно, могла іноді перевернути відро, коли господар доїв молоко чи ляпнути його хвостом, але це були лише пустощі.
Люди, що тримали господарство, були працьовитими і добрими. Сім’я — мама, тато та троє синів — жила небагато. Та від того вони не ставали менш гідними людьми. Навпаки, часом саме скрута робить серця чуйнішими, співчутливими й дбайливішими.
Мама часто хворіла, а тато часами випивав, тож переважно господарство вели хлопці. Вони щодня доглядали за худобою: косили траву для кроликів, варили картоплю й мішали її з висівками чи комбікормом для поросят, насипали зерно курям. Качкам і гусям найліпше смакував салат з трави, ряски та подрібненого зерна.
Звісно, не можна забувати про заготівлю на зиму. Важливо було подбати про запаси не лише для людей, а й для худоби та птиці. Для корови потрібно було накосити ціле горище сіна. Свинкам готували запас картоплі та зернових, а для курей, качок і гусей сушили жито, овес чи пшеницю. Тож хлопці трудилися від ранку до вечора, не покладаючи рук. Та не забували вони й про Шамі і пригощали її молочком.
Поглянемо, де вони жили. Поле починалося одразу за хлівом — велике, без краю, і щороку змінювалося: зеленіло ячменем, шуміло кукурудзою, жовтіло пшеницею. Кожна пора року давала йому свою чарівність: весна робила його ніжно-салатовим під блакитним небом, літо — насичено-зеленим із глибоким синім небом, осінь розфарбовувала від золотого до срібного, а зима накривала морозно-білою ковдрою. У полі завжди щось шелестіло, стрибало, пурхало — словом, воно жило.
По інший бік починався ліс. Буквально за хлівом росли перші дуби — мовчазні свідки колишнього пралісу. Далі ліс ставав густішим, а серед дерев ховалися лисиці, зайці, козулі, дикі кабани, тхори, куниці, білки та навіть лосі. Весною він цвів підсніжниками й сон-травою, літом пригощав ягодами. Восени ж манив ароматом грибів, моху й вересу. Ліс жив і дихав, даруючи всім свою красу, прихисток і їжу тим, хто живе в ньому чи приходить у гості.
Усе це було мисливським угіддям нашої кицьки. Все було їй добре відомо та знайомо.
Вона полювала на ящірок, мишей і пташок, і, звісно, приносила свою здобич додому на горище.
На горищі завжди було тепло та затишно. Між сіном, що зберігалося ще з минулого літа, Шамі влаштувала затишне гніздечко. І саме тут, у цьому царстві спокою з’явилися на світ двоє кошенят.
Одне було короткошерсте, міцне, жваве, з золотаво-рудим відтінком шерсті. Його швидко помітили люди й забрали в нову домівку, щойно минуло два місяці — саме стільки потрібно, щоб кошенята виросли достатньо і обходилися без мами. А друге не поспішали забирати. Тож наша мама-кицька всю свою любов та увагу вкладала в нього. Воно було зовсім не схоже на братика. Пухнасте, з довгою шерстю кольору диму, ніби зітканою з тіней. Кошеня було волохате, м’якеньке, мов клубочок, мов хмаринка, і мало очі кольору чистої крижинки, такі блакитні, що здавались нереальними. Воно виглядало трохи сонним, трохи задумливим, дуже гарним і трохи впертим. Складалося враження, що це кошеня існувало для того, щоб викликати посмішку. А звали його Димок.