Розділ 13

Золота пір’їнка, що вилетіла зі старої скриньки, не впала на підлогу. Вона зависла в повітрі, повільно обертаючись і випромінюючи м’яке бурштинове світло, яке заповнило всю нашу нову терасу.

— Мяу! Вона пахне... паленим цукром і далекими країнами! — Шокола підскочила на стільці-лататті, намагаючись схопити пір’їнку лапками, але та спритно ухилилася, залишивши за собою іскристий слід.

Ваніла уважно поправила окуляри, придивляючись до візерунків, які пір’їнка малювала в повітрі.

— Це не просто прикраса. Це «Перо Фенікса-Мандрівника». Кажуть, воно з’являється лише там, де щирість серця перетворюється на магію смаку. Своєю вдячністю той юнак активував стародавній виклик.

Раптом пір’їнка розширилася, перетворившись на сяючу карту, що зависла над столом. На карті було видно далекі Скляні Гори, верхівки яких торкалися самих хмар. В центрі найвищої гори палахкотіло зображення великого Гнізда.

— «Ті, хто дарує тепло крізь відстані, запрошені до Небесної Кухні», — прошепотіла Какао, читаючи напис, що з’явився на карті. — «Фенікс чекає на свій ювілейний десерт. Але шлях відкриється лише тим, хто зможе приготувати страву, легшу за повітря».

Дівчата перезирнулися. Це був серйозний виклик. Кондитерська «Кошачий рай» ще ніколи не готувала для міфічних істот такої сили.

— Отже, нам потрібен «Хмарний Зефір», — рішуче сказала я. — Але не звичайний, а такий, що зможе підняти нас у небо.

Ми почали підготовку. Це була найбільша кулінарна операція в історії кафе:

Шокола відповідала за енергію: вона збивала вершки з такою швидкістю, що на кухні здійнявся справжній маленький торнадо.

Ваніла додавала «ваги спогадів»: вона дістала найрідкісніші есенції ранкового туману та вечірньої роси.

Какао використовувала свою магію: вона дмухала на кожну порцію зефіру, вкладаючи в нього силу «зимового спокою», щоб десерт не розтанув на сонці.

Коли величезний, білосніжний і невагомий торт був готовий, він почав повільно відриватися від прилавка.

— Тримайтеся! — вигукнула я, коли ми всі вхопилися за краї величезної підставки.

Золота пір’їнка спалахнула, як маленький факел, і вказала напрямок. Ми вилетіли прямо через розчинені двері тераси, піднімаючись вище за дахи будинків, вище за ліс М’яти, прямо до рожевих хмар передзахідного сонця.

— Дивіться! Ми летимо! — Шокола від радості почала махати хвостом, ледь не перекинувши запаси карамелі. — Місто таке маленьке, як коробка з цукерками!

Попереду на нас чекали Скляні Гори та зустріч із величним Птахом-Феніксом. Ми знали: якщо наш десерт йому сподобається, ми отримаємо найвищу нагороду для кондитера — Вічне Полум’я Натхнення.

Але десь далеко, в тіні гір, ми помітили дивну темну хмару, яка рухалася нам напереріз. Майстер Холоду не збирався так просто відпускати нас у цю подорож...

Темна хмара наближалася з неймовірною швидкістю, і разом із нею прийшов крижаний вітер, від якого наші вушка миттєво змерзли. Це був не звичайний шторм — у центрі хмари, на гігантській бурульці, що летіла, стояв сам Майстер Холоду.

— Ви гадали, що зможете принести тепло самому Феніксу? — прогримів його голос, схожий на тріск криги. — Якщо небо стане солодким, мій холод зникне назавжди! Я заморожу ваш зефір і перетворю його на звичайний лід!

Він змахнув своїм крижаним посохом, і на наш летючий торт полетіли гострі сніжинки-зірочки. Наш невагомий транспорт почав важчати і стрімко падати вниз, прямо на гострі скелі Скляних Гір.

— Мяу! Ми падаємо! Шоколад застигає! — закричала Шокола, намагаючись вчепитися пазурами в зефірну основу.

Ваніла швидко дістала свій термос із гарячим імбирним сиропом:

— Какао, Айріс, нам потрібно об’єднати магію! Якщо ми не зігріємо серце нашого десерту, він розіб’ється!

Какао заплющила очі й міцно стиснула Срібний Дзвоник.

— Сонце... — прошепотіла вона. — Воно не в небі, воно всередині нас!

Ми всі троє — я, Ваніла та Шокола — обхопили Какао, створюючи коло тепла. Наші вогняні іскри на брошках-лапках спалахнули яскравим червоним світлом. Магія нашої дружби виявилася сильнішою за мороз Майстра Холоду. Зефір раптом перетворився з білого на ніжно-золотистий, і від нього пішла така потужна хвиля тепла, що крижана хмара ворога просто розтанула, перетворившись на теплий літній дощик.

— Ні-і-і! Моя ідеальна температура! — закричав Майстер Холоду, розчиняючись разом зі своїм туманом.

Наш «Хмарний Зефір» знову став легким і підскочив угору, прямо до гнізда Фенікса. Птах уже чекав на нас. Він був величезний, із пір’ям, що нагадувало живе полум’я.

— Ви пройшли через холод і не втратили теплоту сердець, — промовив Фенікс. Його погляд був мудрим і добрим. — Дайте мені скуштувати вашу працю.

Ми обережно відрізали шматочок. Коли Фенікс проковтнув його, по всьому небу розлилося неймовірне північне сяйво, але не холодне, а тепле, як кольорова карамель.

— Це... — Фенікс на мить замовк. — Це смак надії. Ви принесли мені не просто їжу, а спогад про те, що світло завжди перемагає тінь.

У відповідь він торкнувся своїм золотим дзьобом нашої Склянки Вічного Тепла. Вона заповнилася рідким золотом.

— Це Есенція Сонця. Додавайте одну краплю в кожне горнятко какао, і кожен, хто його вип’є, знайде сили здійснити свою найзаповітнішу мрію.

Ми поверталися додому під співи небесних птахів. Коли ми приземлилися на свою терасу, все місто вже сяяло від щастя, бо світло Фенікса розігнало всі нічні кошмари.

— Знаєте, дівчата, — сказала я, коли ми зачиняли кондитерську. — Це був довгий шлях від звичайних булочок до десертів для Фенікса.

Шокола, вже напівсонна, промурчала:

— Головне, що ми все ще «Кошачий рай». І що завтра у нас на сніданок будуть найкращі млинці у Всесвіті!