Розділ 12

Ніч була надзвичайно тихою, але десь о другій годині по всьому кафе розлився ніжний, кришталевий звук. Це був той самий Срібний Дзвоник, який нам подарували Шукачі Снів. Він висів над вітриною і тепер розгойдувався сам собою, випромінюючи м’яке блакитне світло.

— Мяу... Що за гучна музика посеред ночі? — пробурмотіла Шокола, спускаючись зі свого спального місця з розпатланим хвостиком.

Ваніла та Какао вже були в залі. Какао простягнула руку, і дзвоник м’яко опустився їй на долоню. Щойно вона його торкнулася, підлога під нашими нашими ногами перетворилася на густий фіолетовий туман.

— Тримайтеся за руки! — встигла вигукнути я.

Ми провалилися крізь туман і опинилися в дивному місці. Це була не Країна Літа і не Небесна Академія. Це був величезний лабіринт, побудований із загублених гудзиків, старих ключів та одиноких парасольок.

— Це Країна Забутих Речей, — пролунав знайомий голос. Перед нами з’явилися близнюки-Шукачі Снів. — Пробачте, що розбудили, але сталася біда. Хтось викрав Сонце-Годинник цієї країни. Без нього час зупинився, і всі забуті речі почнуть зникати назавжди, навіть пам'ять про тих, кому вони належали.

— Але як ми можемо допомогти? Ми ж кондитери, а не детективи! — Ваніла здивовано поправила окуляри.

— Час у цій країні живиться запахом свіжості та спогадів, — пояснила дівчинка-шукач. — Ви маєте приготувати «Тістечко Минулого». Його аромат змусить Сонце-Годинник знову забитись.

Ми знайшли серед забутих речей стару, але чисту пічку, яка колись належала якійсь добрій бабусі. Шокола відшукала мішечок із «забутими рецептами», які люди колись не встигли записати.

Ми почали творити. Какао додала в тісто краплю магії зі свого дзвоника, яка пахла першим снігом. Я змішала крем із ягід, що нагадували смак дитинства. Ваніла прикрасила все це цукровими годинниковими стрілками.

Раптом з тіні лабіринту вилетіла велика механічна сова з іржавими крилами. Вона тримала в пазурах Сонце-Годинник.

— Навіщо повертати час? — прорипіла вона. — Нехай усе зникне в тиші!

Шокола не розгубилася. Вона схопила піднос із гарячими тістечками і підняла його високо вгору.

— Ану, понюхай це, залізна пташко! Хіба ти не пам'ятаєш, як це — бути новою і блискучою?

Аромат «Тістечок Минулого» був таким сильним і теплим, що сова раптом зупинилася. Її іржа почала відпадати, а очі-скельця засвітилися добротою. Вона згадала, що колись була улюбленою іграшкою маленького хлопчика.

Сова обережно випустила Годинник, і він миттєво злетів на небо, почавши свій хід: Тік-так, тік-так. Країна Забутих Речей знову ожила кольорами.

— Ви врятували пам'ять багатьох людей, — Шукачі Снів вклонилися нам. — Тепер, коли хтось знайде свою загублену річ, він відчує смак вашого какао.

Ми повернулися в «Кошачий рай» саме в той момент, коли на вітрині з’явився перший промінь сонця. Шокола солодко позіхнула:

— Знаєте, рятувати світ — це дуже виснажливо. Я пропоную сьогодні зробити вихідний і цілий день їсти сосиски!

Какао посміхнулася і повісила Срібний Дзвоник на місце. Він більше не світився, але тепер ми знали — ми охоронці не лише солодощів, а й спогадів.

Сонце нарешті прогріло бруківку перед нашою кондитерською, і ми вирішили: час відкривати Літню терасу. Але оскільки ми не звичайне кафе, наше відкриття мало стати чимось особливим.

— Мяу! Я хочу, щоб столики були схожі на великі латаття! — вигукнула Шокола, розставляючи стільці з м'якими подушками у формі пончиків.

Ваніла ж займалася «живою огорожею». Вона попросила М’яту з лісу принести насіння магічного в'юнка. Щойно ми полили його водою з нашої Кришталевої Лійки, рослина миттєво обплела терасу, створюючи затишну зелену стіну, на якій щохвилини розпускалися нові квіти.

— Дивіться, хто до нас завітав! — Какао вказала на край тераси.

Першими відвідувачами стали не люди, а лісові звірята та кілька дівчат-кішок із сусідніх районів, які почули про наше какао. Але серед натовпу я помітила дивного юнака. Він тримав у руках старовинну скриньку і виглядав дуже розгубленим.

— Пробачте... — тихо сказав він, підійшовши до прилавка. — Мені сказали, що тут працюють майстрині, які розуміють мову серця. Моя наречена поїхала в іншу країну, і я хочу надіслати їй подарунок, який би не зіпсувався в дорозі, але передав би все моє кохання.

Шокола припинила крутитися на стільці й серйозно подивилася на нього:

— Подарунок, який не псується і передає кохання? Ваніло, це по твоїй частині!

Ваніла замислилася.

— Ми створимо «Цукрову Листівку Пам’яті». Це буде тонке печиво, на якому Какао намалює ваш портрет магічною глазур’ю. А всередині ми заховаємо краплю Вічного Тепла, щоб навіть через тисячу кілометрів печиво залишалося теплим, ніби його щойно вийняли з печі.

Ми цілий вечір чаклували над цим замовленням. Какао малювала так тонко, що кожна деталь оживала під її пензликом. Коли юнак забрав коробочку, він ледь не плакав від щастя.

— Тепер я спокійний, — сказав він. — Дякую вам, феї «Кошачого раю».

Коли тераса нарешті спорожніла, а зорі висипали на небо, ми сіли на наші нові стільці-латаття.

— Знаєте, — прошепотіла Какао, дивлячись на порожню скриньку, яку юнак залишив нам на пам'ять. — Бути кондитерами — це як бути поштарями щастя. Ми пакуємо радість у коробки і відправляємо її тим, хто цього потребує.

Шокола обняла нас обох:

— А ще це означає, що у нас завжди є привід з'їсти щось смачненьке під час «робочої наради»!

Раптом зі скриньки, яку залишив юнак, вилетіла маленька золота пір’їнка. Вона покружляла в повітрі й вказала в бік далеких гір.