Розділ 4

Ранок перед фестивалем у кондитерській «Кошачий рай» нагадував вулик, де замість бджіл літали рожеві стрічки та цукрова пудра. Я ледь встигала діставати з печі листи з круасанами, поки Шокола та Ваніла готували наші святкові костюми.

— Какао, йди сюди! — гукнула Шокола, тримаючи в руках крихітний блакитний фартух. — Сьогодні ти вперше вийдеш до справжніх гостей. Ти готова бути маленькою зіркою?

Какао несміливо підійшла, дозволяючи Шоколі зав’язати пишний бант на її спині. Вона виглядала неймовірно мило, але її вушка все ще притискалися до голови від хвилювання.

— А якщо я... якщо я переплутаю замовлення? — тихо запитала малеча, дивлячись на свої лапки.

Ваніла присіла поруч із нею і поправила її капелюшок.

— Якщо переплутаєш — просто посміхнися. Наші гості приходять сюди не за ідеальністю, а за теплом. А тепла в тобі більше, ніж у щойно спеченому булочці.

Ми завантажили наш фургончик десертами і вирушили на міську площу, де вже збиралися натовпи людей. Конкуренція була шаленою: повсюди стояли ятки з яскравими вивісками, але наша виділялася своєю домашньою атмосферою.

— Починаємо! — оголосила я, відчиняючи віконце нашої ятки.

Першим підійшов поважний пан у високому капелюсі. Шокола миттю підскочила до нього:

— Мяу! Ласкаво просимо! Бажаєте спробувати наші фірмові вершкові тістечка?

Пан посміхнувся, але його погляд зупинився на маленькій Какао, яка ховалася за спиною Ваніли.

— А що порадить ця маленька леді? — запитав він, вказуючи на Какао.

Малеча затремтіла. Я підбадьорливо кивнула їй. Какао зробила крок вперед, згадала наші вечірні тренування на комп’ютері та ігри в «вгадайку». Вона глибоко вдихнула і, простягнувши пану маленьку тарілочку з шоколадним печивом, яке сама прикрашала, промовила:

— Це... печиво «Серце котика». Воно солодке, бо ми додали туди краплю любові. Спробуйте, будь ласка.

На площі на мить стало тихо. Пан взяв печиво, відкусив шматочок і його очі засяяли.

— Це найкраще, що я куштував за весь фестиваль! — вигукнув він.

Люди навколо почали підходити ближче, зацікавлені маленькою помічницею. Робота закипіла! Шокола розносила замовлення, Ваніла встигала готувати каву, а Какао гордо стояла біля вітрини, розповідаючи кожному про «магію солодощів».

Але в розпал веселощів я помітила в натовпі високу постать у чорному плащі. Той самий «Чорний кіт», про якого попереджав комп’ютерний вірус. Він тримав у руках дивний пристрій, схожий на пульт, і його очі недоброзичливо блиснули, коли він подивився на нашу щасливу команду.

— Це ще не кінець, — прошепотіла Ваніла, яка теж помітила незнайомця. — Шоколо, будь напоготові. Здається, зараз почнеться справжнє випробування.

Раптом на всій площі згасло світло. Музика затихла, а яскраві гірлянди фестивалю згасли, зануривши все у темряву. Натовп почав тривожно гомоніти.

— Ой! Хто вимкнув сонечко? — скрикнула Шокола, миттю притиснувши до себе тацю з квітами.

— Це він... — тихо промовила Ваніла. Її очі в темряві світилися жовтим вогнем, як у справжньої кішки. — Той чоловік у плащі щось зробив із головним щитком.

Я відчула, як маленька лапка Какао вчепилася в мою спідницю. Вона вся тремтіла. Ми опинилися в повній темряві, і наші десерти, які ми так старанно готували, тепер ніхто не міг побачити. Це був провал... або так думав наш конкурент.

— Дівчата, спокійно! — прошепотіла я. — Шоколо, Ваніло, Какао — ви ж коти! Хіба вам потрібні лампи, щоб бачити?

Шокола раптом зупинилася.

— Точно! Ми ж бачимо в темряві краще за всіх! — вона весело крутнула хвостом. — Ваніло, ти бачиш, де стоять свічки для декору?

— Третя полиця ліворуч, — миттєво відповіла Ваніла, вже рухаючись до шафи з грацією нічного мисливця.

Через секунду по всьому нашому намету почали спалахувати маленькі вогники. Ми запалили всі декоративні свічки, які мали. Тепле жовте сяйво осяяло вітрину з тістечками, роблячи їх ще апетитнішими, ніж при яскравому електричному світлі. Тепер наша ятка виглядала як чарівний острівець посеред темної площі.

— Дивіться! Там горить світло! — почулися голоси з натовпу. Люди, наче метелики, почали сходитися на наш вогник.

Але «Чорний кіт» не здавався. Він підійшов ближче і голосно вигукнув:

— Хто буде купувати їжу в темряві? Це небезпечно! Ви навіть не знаєте, що там усередині!

Тоді Какао зробила те, чого ми від неї не очікували. Вона взяла в руки маленьку скляну баночку з магічною золотою пудрою (це був наш кондитерський кандурин) і почала обережно посипати зверху свіжі пончики. У світлі свічок пудра виблискувала, наче справжній зоряний пил.

— Це зоряні солодкушки! — дзвінким голосом вигукнула Какао. — Вони світяться добротою!

Люди були вражені. Замість паніки почалося справжнє свято. Гості стояли в черзі, щоб отримати свій «шматочок світла». Конкурент у чорному лише люто стиснув зуби — його план провалився. Наш «Кошачий рай» не просто вистояв, він став серцем фестивалю.

Коли свято закінчилося, і ми втомлені, але щасливі, повернулися додому, Шокола впала на диван:

— Це було крутіше, ніж будь-яка гра на комп’ютері!

Я подивилася на Какао. Вона вже не була тією наляканою кішечкою з кошика. Вона була справжнім кондитером.

— Господине Айріс, — Ваніла підійшла до мене з тим самим листом, що ми отримали раніше. — Тут на звороті з’явився новий напис.

Я розгорнула папір і прочитала: «Ви пройшли перше випробування. Але справжня магія починається тоді, коли приходить зима».