Сонце ледь торкнулося дахів міста, а в повітрі вже витав аромат ванілі та карамелі. Я, Айріс, стояла біля вікна нашої кондитерської, спостерігаючи, як перші промені виграють на скляних вітринах. Сьогодні особливий день — день, коли наш «Кошачий рай» знову відчинить свої двері для гостей.
— Мяу! Господине, ви вже прокинулися? — почулося сонне, але радісне муркотіння за спиною.
Я озирнулася. Шокола, потягуючись, намагалася розправити свої акуратні вушка, а Ваніла вже тишком перевіряла, чи достатньо блищить підлога. Ці двоє — не просто мої помічниці. Вони — серце цього місця. Дивлячись на те, як вони вправно одягають свої робочі сукні з білосніжними фартухами, я не могла стримати усмішки.
Колись ми знайшли їх зовсім маленькими, а тепер вони — справжні майстрині, готові дарувати радість кожному, хто завітає до нас за шматочком торта чи теплим словом.
— Сьогодні ми зробимо так, щоб кожен відвідувач відчув себе як у казці, — впевнено сказала я, поправляючи стрічку на фартуху Шоколи.
Ваніла мовчки кивнула, а Шокола енергійно підстрибнула на місці:
— Так, ми готові! Починаємо!
Я підійшла до вхідних дверей і перевернула табличку. Тепер на ній красувалося золотисте: «Відчинено». Наш «Кошачий рай» чекав на своїх героїв, і я знала — попереду на нас чекає щось неймовірне.