Глава 5

Наступні дні минали досить одноманітно. Вранці, коли Катерина вставала, Андрія вже не було. 

Шушан казала, що він снідає у своєму кабінеті, досить легко, і часто не доїдає принесене. Може, щось не подобається? Або настільки захоплений своїми справами, що й не помічає?

Вдень були справи – господарські здебільшого. Потроху Катерина обживала свої кімнати, розбиралася з постачанням, витратами, розпорядком будинку. Через Гриця знайшла вправну швачку, замовила нові штори для спальні та солярія з тих тканин, що привезла у посагу. Час від часу гуляла у супроводі Беатріче, придивлялася до того, як одягаються місцеві жінки. Звісно, більшість з них працювали, отже, мали зовсім просте й практичне вбрання, але деякі речі Катерині подобалися. Тут носили на кожен день світлі вишиті сорочки вільного крою, широкі смугасті або просто яскраві спідниці, багато прикрашені фартухи, керсетки. Заміжні обов’язково покривали голову, і не так, як сама Катерина – мереживним тонким покривалом – а досить щільно. Деякі навіть обличчя ховали, здається, мусульманки. Але таких було небагато.

Звела більш близьке знайомство з дружиною отця Мартина – Ганною. Приємна молода жінка, що теж трохи сумувала за товариством, тепер приходила іноді до будинку чи запрошувала Катерину до себе. Разом з нею вже двічі приходила дочка лікаря Ольга, цікава й жвава гарненька дівчинка. А от із дочкою купця Йосипа Надією відносини не склалися. Та думала лише про вишивання та молитви. Дивна… Ну й хай.

З чоловіком Катерина бачилася рідко. Майже кожного дня за вечерею, час від часу за обідом. Та й те… Бачилася – це гучно сказано. Він завжди був по самі вуха у своїх справах, чимось заклопотаний, часто читав якісь папери навіть під час їжі. Катерина намагалася не ображатися, але все одне це її зачіпало. “Ми незнайомці поки що”... Та де ж знайомитися, коли його завжди немає?!

Уляні вистачило трьох днів, щоб з’ясувати, як пан Острозький жив до одруження. Насправді мало що помінялося. Так само проводив усі дні на будівництві, вдома скоріше ночував, ніж жив. І коханки у нього не було. Тільки раз на два-три місяці відвідував будинок утіх, причому дівчата завжди були різні.

Хм… Може, йому й справді не треба?..

*****

Нові люди з’явилися вже на другому тижні травня. Випускники державної військової школи, що отримали призначення саме у Корсунь-Морський.

З’явилися вони без попередження, просто постукали одного дня у двері будинку. Катерина в першу мить навіть розгубилася, коли Беатріче прибігла до неї сказати, що якісь офіцери хочуть бачити коменданта. Отакої… Комендант – це ж Андрій, а вона тут до чого? Чи поки чоловіка немає, мусить прийняти гостей? Довелося спускатися.

Їх було четверо, усі приблизно одного віку. Стояли у залі, озиралися трохи розгублено. Побачивши Катерину, спершу переглянулися, потім разом вклонилися.

– Панове, вибачте за такий прийом. Мого чоловіка зараз немає вдома, я пошлю по нього, але до того часу… Бажаєте відпочити?

– Пані, це ми маємо вибачитися за те, що з’явилися без запрошення. Якщо ви дозволите, ми зачекаємо пана Острозького. – Від імені інших говорив привабливий юнак із темним волоссям і сіро-грозовими очима. – Дозвольте представитися. Я Олекса Хмара, мої друзі – Давид Асанов, Тарас Нечипоренко, Іван Піддубний.

Молоді офіцери по черзі вклонилися. Асанов скидався на татарина, такий само чорнявий, з помітно східними рисами обличчя. Нечипоренко був схожий на скалу – високий, важкий, з похмурим обличчям. Останній, Піддубний, чимось нагадував дівчину, може, великими оленячими очима? Чи сором’язливою посмішкою?... Цікаво, чому їх всіх презентує саме цей Хмара?

Катерина вклонилася у відповідь.

– Я Катерина Острозька, в дівоцтві Мінуччі. Рада знайомству, панове офіцери. Будь ласка, влаштовуйтесь, я маю віддати розпорядження.

Їй було страшенно незручно. Мало того, що з’явилися без попередження, та ще й дивилися на неї з такою цікавістю. Треба ж було саме сьогодні одягнутися в нове вбрання, яке Беатріче пошила за місцевими зразками! Ще ж думала спершу чоловікові показати, спитати, чи можна в такому ходити. Пані Ганна й Ольга, звісно, вже сказали, що все чудово… Але ж вона не з ними одружена!

А тепер ці офіцери… Ну от де пан Андрій, коли він так потрібен?!

Вже повертаючись до зали, Катерина почула голоси й на мить затрималась, прислухаючись. Здається, це говорив той… із татарською зовнішністю. 

– Хмара, якого біса ти нас сюди притяг? Могли б зачекати в заїжджому дворі, доки хтось покличе до коменданта.

– За статутом треба представитись відразу. Хто ж знав, що коменданта не буде вдома?

– Давиде, відчепися від Олекси. Він правильно каже. За статутом треба. А якщо обідом нагодують – то й краще. Бо їсти хочеться, аж нудить. Чого оце було зранку так летіти? Могли ж спокійно пообідати, потім вже їхати.

Мабуть, це той, здоровань. Голос як з діжки. А четвертий мовчить…

Обід разом із Шушан подавала Беатріче, й офіцери помітно стежили за нею очима, здебільшого Асанов. Ну так, Беатріче у своєму генуезькому вбранні, з привітною посмішкою та ямочками на щоках, була напрочуд гарна. Катерина тільки подумки зауважила, що молочна сестра не збирається обмежитися одним Грицем, а й по сторонах дивиться. Ну й правильно. Офіцери – це теж цікаво.

Андрій з’явився вже наприкінці обіду. Підійшов спершу до Катерини, привітався, поцілував руку, і тільки тоді повернувся до офіцерів.

– Панове, радий вітати у Корсуні-Морському. Якщо ви пообідали, прошу до кабінету.

Потім знов повернувся до дружини.

– Моя пані, дякую. Ми маємо зараз поговорити про справи.

Натяк був більш ніж зрозумілий. Катерина підвелася, вклонилася чоловікові, потім окремо офіцерам, і вийшла.

Вже піднявшись до себе, сердито пнула крісло. Ну як завжди! Прийняти – будь ласка, забезпечити обід – теж, а справи – “вибачте, маємо поговорити”! Чоловіки….