Глава 4

Уляна та Беатріче вже чекали. Допомогли зняти важку сукню, розшнурувати корсет, розплести волосся. Втомилася. Зараз треба трохи полежати, а потім можна щось робити.

– Що, дітонько? – Уляна присіла поруч, погладила по волоссю. – Важко?

– Важко, няню… коли тепер тата побачу?

– Раніше ти його тільки батьком звала, а тепер – тато… Чому?

– Сама не знаю… Якось воно… правильніше. Раніше я думала, що йому до мене байдуже. Як мама померла, він віддалився, більше Джузеппе й Енріко займався… до тітоньки відправив… А тепер я бачу – він любить, просто показати не вміє. От і…

– А брати?

– А що брати? Джузеппе я хоч і сестра, та у нього завжди своє життя було. Так, він за мене вступився, але не тому, що турбується, а тому що Орсіні виявився паскудою. А Енріко… Взагалі його братом називати тепер не хочу.

Беатріче, що до того тихенько прибирала сукню, складала прикраси, повернулася до Катерини.

– Моя панно… А чому пан Мінуччі взагалі його з собою взяв у цю подорож? Хіба не краще було б вдома залишити?

– Я теж так думала. Батько пояснив, що хоче мати його перед очима. Бо ще щось утне… Та й… Як ти думаєш, Беатріче, пробачить йому Яго зірвані угоду та шлюб? Орсіні ж не з батьком домовлявся, з Енріко! Той боявся, що найманці Орсіні його навіть тут знайдуть. У Генуї й поготів.

– Он як… – Уляна зло усміхнулася. – А я-то думала… Може, й правильно. Який не є, а все ж син. Хоча я б такого сина вожжами драла, аж доки до розуму не повернеться!

– Няню… Все ж минулося. Чого вже тепер?

– Чого, чого… Ти тепер тут, дітонько, й чоловіка свого поки що зовсім не знаєш. А ну як вилізе щось?

– Та ну, няню… Може, він і не той, про якого б я мріяла, але людина непогана. Спокійний, розважливий, чемний… І боєць вправний.

– Отакої! А це звідки знаєш?

– Бачила. Вчора батькові й пану Фалько показували шаблі, свекра й чоловіка… Ну й так дещо… Як людина так рухається, поганим бійцем бути не може.

Уляна подивилась пильно.

– Ой, щось ти темниш, дітонько… Сподобався?

– Няню! Ти про що взагалі! Тільки в четвер весілля було, я його й не знаю…

– Катерино… – Беатріче нарешті облишила речі, підійшла, присіла  з іншого боку. – Моя панно, а що ти взагалі про чоловіка думаєш? Красивий же, правда?

– От же дурна ти дівчина, Беатріче! Чом досі пані панною звеш? Тепер треба казати “моя пані”. І взагалі… З обличчя воду не пити. Що толку з вроди? Та й врода така… хижа. Як крук, прости Господи!

– Ой, няню, я ж не сказала! Пам’ятаєш, у маєток тітоньки Богдани приїздив русинський інженер, пан Ворон? Я тобі розповідала.

– Ну? 

– Так це він і є!

– Хто?

– Та княжич же! Він тоді представився Вороном, а не Острозьким.

– Та що ти кажеш! А він тебе хоч упізнав?

– Ні… – Катерина трохи надула губи. Зрозуміло, що з того часу вона змінилася, та й не зобов’язаний Андрій був пам’ятати дівчисько, з яким зустрічався кілька років тому… Але все одно прикро. – Але, бачиш, не тільки тобі він на крука схожий. Люди Вороном звуть.

– І справді, чорний, як та головешка. На батька зовсім не схожий.

– І я помітила. – Катерина трохи помовчала. – Беатріче… А тобі тут як? У пана Андрія помічник є… Ви вже познайомилися?

– Моя панно… Ой, моя пані! Ти про Грегоріо? Так, звісно. Бо хто б мені допомагав? І на обіді позавчора, і вчора… Тільки чого він такий?.. Як риба морожена! Ні посміхнутися, ні про щось поговорити… Тільки по справі!

– Риба морожена? А тобі що, смаженої треба! Що оце вигадала! – Уляна підхопилася з ліжка, вперла руки в боки. – Ми тут для того, щоб нашій пані слугувати!

– Та няню, чого ти! – Катерина сіла і потягла Уляну за руку, намагаючись вгамувати. – Чому б Беатріче й не придивитися до хлопця? Мати ж її й відпустила сюди зі мною, аби вона собі пару гарну знайшла! 

– Та де ж він гарна пара? – Уляна продовжувала сердитися.

– А чому ні? Чи ти, няню, думаєш, пан Андрій би собі помічника неосвіченого та дурного взяв? Мабуть, хлопець розумний… Тим більше, всім господарством займається. От до речі! Пара там чи ні, а з рахунками та господарством треба розбиратися. Сьогодні, мабуть, ще ні, а завтра й почнемо!

Катерина замовкла, подумки накидуючи перелік справ. Потім раптом згадала слова батька.

– Няню…

– Що, дітонько? Чом ти спохмурніла?

– Тато одну річ сказав… Треба б дізнатись.

– Що саме?

– Пан Андрій… Може, у нього коханка є?

– Отакої… З чого б це?

– Ну… Він сказав, що не буде наполягати… Навряд чи йому взагалі нічого не треба, правда ж? Можеш обережно дізнатися?

– Хм… Дітонько, тут не Генуя, я нікого ще не знаю. Швидко не буде.

*****

Катерина спустилася вниз вже до обіду. Чоловіка не було, Гриця також. Шушан сказала, що пан пішов у порт і просив передати – повернеться пізно.

Мда… Гості роз’їхалися, чоловік втік?

Ну що ж… тоді займемося своїми справами.

*****

З Андрієм Катерина побачилася тільки наступного дня. Та й те… Спустилася б трохи пізніше – його б і слід остиг. Вже ледь не на порозі спіймала.

– Пане Андрію!

– Доброго ранку, пані Катерино. Ви щось хотіли?

– Так, буквально кілька хвилин. Маю до вас запитання.

– Хіба що кілька… Бо, вибачте, маю поквапитись.

– Я не затримаю! Будь ласка, чи не могли б ви сьогодні залишити мені вашого помічника?

– Навіщо?

– Ну, ви ж самі сказали, що саме він веде господарські рахунки… Я маю розібратися. Це тільки на сьогодні.

– Ммм… Гаразд. Але якщо ви закінчите справи раніше, відпустіть його, добре?

– Так, звісно.

– Ще щось?

– Чи можу я розпоряджатися будинком та людьми? І де брати гроші на господарські витрати?

– Люди й будинок – безумовно, у вашому розпорядженні. Коли буде потрібен ще хтось, порадьтеся з Грицем, він знає, де знайти робітників. Щодо грошей… Це теж до нього. Я скажу йому, щоб передав вам усе, коли ви готові взяти цю ношу на себе. Гриць тільки радий буде, бо ледь встигає з усіма справами.