Глава 3

Уляна розбудила Катерину досить пізно.

– Дітонько, прокидайся! Час уже… Скоро батько твій приїде, хоч поговори наостанок!

– Ой… Няню, а котра година? 

– Та вже майже десята.

– Що? Як я так довго спала! Няню, чом ви з Беатріче мене не розбудили?

– Ну от, ще чого… Стільки часу на кораблі не могла спати як слід, а завтра на службу вранці… Чом би й не поспати? Але зараз вже вставай, Катрусю.

Збиратися й одягатися довелося досить швидко, як і снідати. Сніданок був звичним – яйце, трохи сиру, свіжий хліб… І кава! Нарешті! Вчора було не до того, а сьогодні, мабуть, Беатріче подбала.

Катерина вдихнула звичний запах кави й примружилася від задоволення. Добре!

Чоловік вже відправився кудись по справах. Уляна передала з його слів, що сьогодні Паоло приїде сам, і хоче поспілкуватися з дочкою наодинці, саме тому Андрій разом з батьком пішли.

Воно й на краще… Бо коли б князь Олег був у домі, довелося б так чи інакше запрошувати його до бесіди.

*****

Батько приїхав, як і напередодні, опідвні. І дійсно, сам, без Енріко. Соромно, але Катерина тільки видихнула з полегшенням. Бачити єдинокровного брата не хотілося.

Це з Джузеппе вона попрощалася досить приязно. Зрештою, хоч він і був до неї майже байдужим усі ці роки, але й поганого нічого не зробив. А наприкінці так і зовсім – виступав проти шлюбу з Орсіні. Навіть накопав про нього щось таке, після чого батько остаточно закинув цю ідею. А Енріко, здається, додатково влетіло. Що вони там таке знайшли? Хоч би сказали щось… Але батько, коли вона його спитала, відрізав – не лізь.

Шкода…

Паоло сьогодні був похмурий, як зимові хмари. Чому? Не хоче їхати? Щось дізнався? Чи… Та ні, навряд чи він міг змінити думку про Острозьких. 

– Катерино, доню… – Батько на мить притяг її до себе, поцілував у чоло. – Як же незвично бачити тебе з накритим волоссям… Твоя мама теж щось таке носила. Як не вмовляв, як не казав, що її коси яскравіші за сонце – все одно закривала. Казала, що тільки чоловік має бачити волосся дружини. Ех, Елена… Вона була б рада побачити тебе зараз.

– Тату… Ви ніколи не говорили, що мама закривала волосся. То вона й у Генуї трималася звичаїв Русі?

– Не те щоб… Вона прийняла католицтво, в усьому наслідувала родинні звичаї, але голову завжди на людях покривала. Ледь вдавалося її вмовити зняти ту вуаль, коли залишалися наодинці. І сукні ніколи не носила з вирізом.

– Тату… – Катерина обхопила руку батька, пригорнулася. – Не сумуйте. Ви ж бачите – тут непогано. І пан Андрій до мене добре ставиться, і його батько… А що будинок не такий, як вдома… Ну, це ж тільки зараз! Місто будується, і тут все стане кращим.

– Щодо старшого принца я не турбуюся. Він скоро поїде… Та й дійсно, на перший погляд поставився до тебе добре. Але твій чоловік… Катерино, він сказав мені, що шлюб не підтверджено. Чи це так?

Катерина почервоніла. Говорити про це з батьком було страшенно ніяково.

– Так, тату… Він… Він сказав, що навіть у державному шлюбі є місце для почуттів, і що ми поки незнайомці одне для одного… Що не буде примушувати.

– А ти сама що думаєш?

– Ну… Я насправді хотіла сама його просити трохи… відкласти. А він перший про це заговорив.

– Он як? Пояснив, чому?

– Сказав, що вже був одружений, за домовленістю. І що його дружина померла пологами разом із немовлям… Можливо, він просто не хоче повторення? Але я не знаю точно, тату. Мені… мені було незручно його питати.

– Але ж йому потрібні спадкоємці! Це князівська родина… Його батько сказав, що має інших дітей від другого шлюбу, але там старша донька, а син ще маленький… Тож на твоєму чоловікові лежить обов’язок продовження роду.

– Я розумію. Але… Тату, я ж не збираюся ухилятися від своїх обов’язків! Якщо пан Андрій скаже…

– Ти звертаєшся до нього тільки так?

– Поки що. Тату, ми одружені третій день!

– Ну так, але… Дівчинко моя, знаєш… Я дещо здивований. Невже він навіть не… не натякав?

– Ні…

– Хм. Можливо, у нього хтось є?

– Не знаю. – Катерина розгубилася. Це їй раніше на думку не спадало. Але ж дійсно… Якщо батько має рацію… Тоді все зрозуміло. Але ж не питати прямо? Чи…

– Доню. Навіть якщо так, я, на жаль, вже не встигну допомогти тобі розібратися. Хочеш, я залишу кого-небудь зі своїх людей?

– Ні, тату, не треба. Ми вже говорили про це. Уляни та Беатріче цілком досить. Якщо Уляна щось не зможе дізнатися – то й ніхто не зможе. Ви ж її знаєте.

– Знаю… Але, доню, не забувай, Уляна вже не молода.

– Тату… 

– Ну, годі. Ти в мене красуня, та ще й розумничка. Навіть якщо зараз твій чоловік дійсно має якусь коханку, це ще не значить, що він з часом не залишить її. Тобі ж треба бути доброю дружиною, піклуватися про нього, його будинок, справи, положення… І все буде гаразд.

Паоло якийсь час помовчав, потім відсторонив дочку й сів. Підставив кубок, кивнувши на глечик. Катерина налила йому вина, присунула тарілку з нарізаним сиром.

– Доню, а тепер давай поговоримо про інше. Твій посаг і майно ми вже визначили, але я тут подумав… В це місто варто вкладатися. Що ти думаєш відносно такого: я раз на півроку буду надсилати тобі гроші або товари, а ти будеш дивитися вже по місцю та вкладати їх у місцеву торгівлю чи будівлі. Чи, може, якесь господарство. Це дасть тобі незалежні від чоловіка та його родини кошти й можливість за потреби самій визначити, як жити.

– Тату! Але ж…

– Тихо! Я виділив долю Джузеппе і Енріко, коли вони увійшли у певний вік. Маю виділити й тобі. Тим більше, що значна частина посагу твоєї матері пішла не тобі особисто, а на цей державний шлюб. Тож має бути компенсація. Краще скажи мені – ти готова за це взятися? Як ні, я знайду можливість вкладати для тебе гроші в Генуї чи ще десь, щоб ти мала просто утримання.

– Тату… – Катерина опустилася на коліна біля батькового крісла, притиснулася щокою до його руки, що лежала на підлокотнику… – Тато, я вас дуже люблю!