Глава 1

20 квітня 1595 року (375 рік Руської Унії)

Полуденне сонце заливало кімнату гарячими променями, висвітлювало різкі штрихи креслень, розкиданих по великому столу, виблискувало на срібному шитті парадної крилатої свити, на чорному, аж з синявою, волоссі. Андрій вкотре роздратовано відгорнув рукав, що йому заважав, і зробив ще одну помітку на кресленику. Треба виправити… Бо інакше висоти насипу може не вистачити. Шторми тут сильні…

– Пане Андрію! Пане Андрію! – Гриць влетів у кімнату, ледь не збивши стілець, який сам же, виходячи, залишив біля столу. – Кораблі вже на горизонті!

– І чого кричати? Якщо на горизонті, то у гавань увійдуть щонайменше за годину… Я якраз встигну закінчити.

– Але ж!

– Грицю, заспокойся, га? Краще принеси чогось пити. Це ж треба – така спека у квітні! Ще й свита ця… Жарко!

– Ну пане Андрію, ви ж маєте зустріти наречену! Як можна у вашому звичайному вбранні? Вона й не повірить, що ви княжич Острозький.

– От що мене не цікавить… Грицю, я тобі вже сказав – принеси попити й заспокойся. Все зробимо вчасно, нащо кудись летіти просто зараз?

Гриць сплеснув руками. Ну що це таке? Весілля ж сьогодні! А хвилюється він і ще Шушан… Пану Андрію наче й все одно. Навіть не став перевіряти покої, що підготували для нареченої… 

Але коли вже сказав, що зараз нікуди не піде, то й не піде. Справді треба принести чогось попити…

*****

Велика чотирищоглова карака входила в ще недобудовану гавань велично й повільно. Андрій автоматично прикинув осадку, подумав, що для таких кораблів краще б ще трохи поглибити фарватер. Щоб могли розвантажуватися просто у причала, а не кидати якір ще на рейді, як зараз. І пінко у супроводі… А Генуя серйозно ставиться до цього шлюбу. Цікаво, чи привезли ще якісь товари, чи це тільки все для нареченої? От же не було клопоту… Купили бабі порося.

Від караки відчалили три шлюпки, одна за одною. У передній – постать у білому покривалі. Мабуть, наречена. А хто з нею? Якісь чоловіки… Представник дожа? Чи родичі?

Перша шлюпка нарешті підійшла до причалу. Андрій зробив кілька кроків і простягнув руку – допомогти панні вийти. Але молодик, що до того сидів поруч із нею, недобро зиркнув й сам допоміг нареченій ступити на берег. Хм…

Дівчина була невисока, у багатій італійській сукні й білому непрозорому покривалі. Звичай… Чи вона хоч щось бачить з-під того покривала? Шовк тонкий, але…

Слідом за панною та молодиком у розкішному оксамитовому вбранні на берег ступив літній пан. Теж дорого одягнений, з коштовним ланцюгом на грудях. Ну і хто вони такі?

Далі вийшов чоловік середніх літ, у чорному камзолі й також з ланцюгом. А оце, здається, представник дожа… Принаймні медальйон з гербом Генуї. І?..

Той, в чорному, схилився в поклоні й почав представляти прибулих.

Літній пан виявився батьком нареченої, Паоло Мінуччі, молодик – її братом Енріко, ну а сам представник звався Роберто Фалько.

Андрія, як і годилося, майбутнім родичам і нареченій презентував представник княжого двору, що прибув спеціально для підписання угоди та як свідок державного шлюбу. Пан Майборода чудово говорив італійською, як і його супутники – радник Плахотник й державний писар Лопанський. 

Поклони, промови, запрошення… Та коли це все закінчиться?!

Вінчання відбулося просто на причалі, біля освяченого вівтаря, і там же підписували всі документи. Андрія трохи здивувало те, що панна поставила свій підпис тільки на одному документі – реєстрації шлюбу, всі інші підписував її батько, але… Все-таки італійка, хоч і з руським корінням. 

Частування теж влаштували біля води. Власне, вести всю цю купу гостей було просто нема куди. Будинок Андрія стільки б гарантовано не вмістив, а все інше ще тільки будувалося. Здається, батько й брат нареченої – хоча тепер вже дружини – були не дуже задоволені. Нічого, переживуть. Чи не знали, куди їхали?

Щодо самої панни Катерини… Андрій ще не склав власної думки. 

Вона мовчала, тільки сказала “Так” у відповідь на запитання спершу священника, потім реєстратора. Маленька, дуже красива й доглянута біла рука в долоні Андрія не тремтіла, але лежала без жодного руху. Вбрання… Багате, вишукане, з найкращого східного шовку глибокого зеленого кольору, оздоблене золотим шитвом, воно трохи дивно виглядало на цьому недобудованому причалі. Втім, як і наряди її батька та брата. Та й крилата свита Андрія тут здавалася недоречною. Нічого, ще трохи – і можна буде нарешті переодягнутися у зручне й звичне. Бо чорний оксамит із соболиним хутром – це, звісно, красиво… Але ж не в таку спеку!

*****

Після завершення всіх церемоній гості здебільшого повернулися на корабель. Навіть батько і брат Катерини мали провести вечір і ніч саме там, щоб наступного ранку прийти тепер уже до заміжньої дочки й сестри.

Енріко з його фокусами! Катерина була страшенно зла.

Мало того, що дорога для неї виявилася несподівано важкою. Захитувало, нудило, постійно боліла голова… Ще й не помитися як слід, бо прісної води обмаль. І збиратися до вінчання під час руху корабля – це окремий досвід, який вона воліла б ніколи в житті не повторювати!

І це кляте покривало… Звичай, так, але ж, Господи! Дихати взагалі нема чим! Важка сукня, жорсткий корсет, ще й оця ганчірка! Чим вона думала, коли обирала цей шовк?! Точно не головою!

Через білу, ледь прозору пелену вона могла бачити тільки сілуети. Високий, чорний поруч – чоловік. Тепер уже чоловік, а не наречений… Темний, більш широкий – батько. Оте яскраво-блакитне – Енріко. Чорний, але поменше – пан Фалько. Ще хтось, кого вона не знала…

Та коли це все вже закінчиться?! Дайте нарешті роздягнутися та хоч води випити!

Батько і брат підійшли попрощатися. Паоло просто мовчки обійняв. Про все важливе вони вже поговорили дорогою, зараз йому залишалося тільки покладатися на долю та Господа. Як і їй. Енріко ж… Він теж обійняв, ледь не вперше в житті, й Катерина навіть розчулилася на якусь мить. Але відразу ж зрозуміла, що надто добре подумала про нього. Здається, він зробив це тільки для того, щоб прошепотіти: “А знаєш, він дуже схожий на Яго. Щасти тобі, ссссестричко!”