Светр у цяточку

Я не можу повністю пригадати певний період свого життя, але я пам'ятаю свій улюблений синій в білу цяточку светрик, котрий десятирічна я вдягала майже кожного ранку до школи разом із сірими колготками та клітчастою спідницею. Разом із тим мій ранок не різнився з минулим. Як зазвичай я дмухала в обличчя своїй мамці теплим повітрям, замість поцілунку. Таким чином вона прокидалася і вже була готова насмажити мені млинців, які я так полюбляю поливати медом та запивати какао. День за днем Бріджит (тут мене звати саме так, приємно познайомитись) починала ловити себе на думці, що улюблений светр вже таким не є, бо чомусь ніхто не говорив про те, що у дитини десяти років не може бути сформованої талії та плоского живота. Я пам'ятаю, як це сталося холодним зимовим ранком, який я так полюбляю. Тоді був початок грудня, саме цей період здавався мені найзатишнішим. Збираючись на шкільний автобус, поспіхом я вдягала сині обтягуючі брюки та почула як батько казав матері, що мені треба схуднути. Мене це настільки налякало та нажахало. Я почала ще більше боятися батька, та навіть припускати можливість зґвалтування, бо саме у той момент я відчула, як мене власний батько в десять років хоче бачити худенькою та маленькою. Я не раз чула по телевізору, як діти подібної тілобудови ставали жертвами педофілів. Тоді моє сприйняття було саме таким. Я боялася зґвалтування. Але я насправді не була товстою чи худою. Я була звичайною дитиною у темно-синьому светрі у білу цяточку. Це так по-дитячому.