Глава 11

Залишок свята пройшов досить нудно і Кріс поспішив змитися за першої ж зручної нагоди. Місто теж шуміло святковими гуляннями та пияками, так що завдання загубитися в натовпі Кріс виконав на ура. Діставшись бару «Веселе курча», Кріс протиснувся в забитий під зав'язку заклад, сів за барну стійку і за даною Делайлою Адамір інструкцією замовив коктейль «дихання дракона». Після третьої чарки він покликав офіціанта і на вухо сказав йому:

– Після трьох склянок міцного саме час зіграти в імператорські карти.

Бармен окинув його настороженим поглядом, але кодову фразу прийняв і кивнувши, ненадовго вийшов. Минуло кілька хвилин, перш ніж за Крісом прийшли. Похмурий громила жестом показав слідувати за ним і, не озираючись, попрямував до підсобних приміщень. Проштовхуючись крізь натовп святкуючих Крістофер пішов за своїм проводжатим. Вони пройшли кухню, склади, кілька коридорів і опинилися перед вузькими масивними дверима, які охороняли двоє здоровенних мужиків. Провідник велів Крісу зупинитися і швидко обшукав його. Табельний пістолет і два ножі спритно вилучили у свого господаря і громила звучно пробасив:

– Забереш на виході. Якщо вийдеш.

Кріс не став сперечатися і тільки мовчки кивнув. Охоронці відчинили перед ним двері, і він увійшов у невелике приміщення з кількома столами для гри в карти.

Хазяїна цього місця Кріс ідентифікував одразу. Непогано одягнений, горбоносий володар шраму майже через все обличчя, Лютер Вінеска похмуро дивився на непроханого гостя. Перед приїздом Кріса проінструктували про те, з ким йому доведеться мати справу і як слід поводитися.

– Ти назвав пароль, який тобі не слід знати, – неквапливо сказав господар бару. – Звідки він відомий?

– Командор Адамір сказала мені його, – коротко відповів Кріс і повільно дістав з кишені жетон розвідкорпусу. – Я прийшов забрати те, що вона просила у Вас з минулим своїм приїздом сюди.

– Он як, – примружився Вінеска, розглядаючи жетон. – Що ж, добре, я вірю тобі, можеш забрати свій жетон. Щодо посилки, так, вона у мене, але просто так я її не віддам.

Крістофер простежив поглядом за невеликою тонкою папкою, яку Вінеска дістав із шухляди свого столу. Ітан попередив його, що таке може статися, інформація від цієї людини не була безкоштовною і ця угода, на жаль Кріса, ще не була сплачена.

– Що мені потрібно зробити? – нічим не показавши свого розчарування, поцікавився хлопець.

– Не любиш довгих прелюдій? – посміхнувся Лютер. – Що ж, Делайла та Похмурий герцог добре муштрують своїх підлеглих. Як ти знаєш, ми з твоїм командором любимо надавати один одному різні послуги і так сталося, що послуга у відповідь мені знадобилася саме зараз. Ти маєш розшукати одну людину. Це мій діловий компаньйон. Він мав прийти вчора на зустріч, але так і не з'явився. На нього це не схоже, і я підозрюю, що він міг потрапити в якусь колотнечу.

– У колотнечу тут, у Бранжеї? – здивувався Кріс. – Хіба у цьому випадку Ви не повинні бути в курсі?

– У цьому й суть, – невдоволено відповів Лютер. – Мої люди нічого не змогли накопати, він ніби крізь землю провалився. Мені потрібен хтось, хто погляне на те, що відбувається, свіжим поглядом.

– Що ж, тоді мені потрібна вся інформація про цю людину, щоб я міг розпочати. Як ви розумієте, я вкрай обмежений у часі.

– Само собою. Сідай, вип'єш чогось?

– Ні, дякую, – відповів Кріс, сідаючи навпроти співрозмовника. Лютер тим часом знову пірнув рукою в шухляду столу і почав там щось шукати.

– Мого компаньйона звуть Ілей Інграм на прізвисько Зед. Він займається… ну, скажімо, продажем різноманітних товарів. Три дні тому він прибув до Бранжеї, щоб укласти зі мною торгову угоду. Ми зустрілися, обговорили деталі, утрясли розбіжності і мали зустрітися знову вже в момент укладання угоди, проте він не з'явився. У Зеда гарна репутація, він не міг просто покинути все і зникнути. Тим більше, що жоден із моїх людей не зміг розшукати ні його самого, ні когось із його команди. Начебто вони просто взяли і зникли. Все, що мені відомо – вони не покидали місто.

Лютер нарешті знайшов щось в ящику і виклав на стіл невелику серебрографію. З картки дивився бородатий чоловік із трубкою в зубах. Той самий чоловік, який у дві затяжки зкурив запропоновану йому сигарету в перший день служби Кріса в розвідкорпусі.

– Я ж казала, що ви ще не востаннє бачитеся.

Кріс проігнорував слова Івон, уважно розглядаючи картку. Вона була трохи затерта, але сумнівів у тому, що це справді та сама людина не було ніяких. Що справді зацікавило хлопця, то чому Івон з'явилася саме зараз.

– Коли вийдемо, розповім, – шепотнула йому на вухо дівчина і знову зникла.

– Знаєш його? – поцікавився Лютер, помітивши реакцію співрозмовника.

– Не сказав би, – вирішив не брехати Кріс, – якось я дав йому прикурити і на цьому, власне, все.

– Світ тісний, – хрипко реготнув чоловік. – Мені дуже важливо, щоб ти розшукав його. Можеш нічого не робити, мені просто потрібне його місцезнаходження, далі мої люди самі розберуться.

– Я зрозумів. У такому разі, дозвольте відкланятися, не зволікатимемо. Як мені швидко зв'язатися з вами, коли я його знайду?

– Підійди до будь-якого жебрака і скажи, що знайшов те, що мені потрібно.