Глава 7

«Ми стали володарями могутності, яку можна було б зарахувати до божественної. Відкриття вчених у галузі магії були настільки значущі, що тепер ми можемо робити все, що було раніше недоступно. Скільки хвороб можна зцілити за допомогою цієї сили, скільки життів можна врятувати! Хоча є й негативні сторони. Багато жителів нашої імперії залишилися без роботи. Тепер, коли можна будувати цілі міста, засівати поля та збирати врожаї за допомогою магії, звичайні люди у багатьох сферах стали просто не потрібні. Вони не знають, що робити. Вони розгублені та злі. Раніше їхня праця робила їх значущими і давала можливість жити і харчуватися, але тепер вони розбиті. Далеко не кожному під силу стати магом, цьому треба довго й завзято вчитися. Але академія містичних мистецтв випустила достатньо обдарувань, щоб скласти конкуренцію звичайним людям майже у всіх сферах. Те, що спочатку виглядало, як панацея від усіх бід, зараз кидає імперію в період занепаду. Люди розлючені на магів, вони бунтують і хочуть повернути все як було. Рада хранителів і заклинателів збирається у столиці за два тижні, щоб вирішити подальшу долю Кааргхської імперії. Таким пересічним служителям як я залишається лише чекати і сподіватися на мудрість наших правителів.»

Кріс відклав книгу і подивися на стелю. Перекладати часом було дуже складно, але щоденник безіменного хранителя був надзвичайно цікавим. Він хотів якнайшвидше прочитати його, але через постійні виснажливі тренування і навчання часу на це майже не залишалося. Плюс до всього, не можна було допустити, щоби хтось побачив цей щоденник. Крістофер загорнув його в потерту шкіряну обкладинку, яку зняв із одного з підручників, взятих у бібліотеці Легіону, щоб давня книга не так впадала у вічі. Залишати її в казармах було небезпечно, тому він завжди носив її із собою. Лишаючись на самоті, хлопець відразу занурювався у вивчення тексту. Пам'ятаючи, що Івон веліла віддати щоденник імператору, він про всяк випадок документував свої переклади. Перекладений екземпляр планував залишити собі.

Поки було незрозуміло, чим саме закінчяться ці мемуари. Хлопець зрозумів лише те, що кааргхи якимось чином змогли відкрити собі доступ до первісноїматерії – потужної магічної сили, яка лежала в основі створення їхнього світу. Завдяки цій силі вони змогли робити з реальністю що завгодно… Великі Стіни навколо материків, як і строп-система, також були результатом підкорення цієї сили. Звичайно, Кріс здогадувався, що останні сторінки щоденника будуть і останніми днями життя великої цивілізації, але як це мало змінити перебіг подій на їхню користь і про які взагалі події йшлося, він не розумів. Хоча і природа повернення Івон у світ живих теж була йому незрозуміла. Той факт, що він не збожеволів, радував, але усвідомлення реальності того, що відбувається, лякало навіть більше думки про власне божевілля. Тому Кріс намагався відкинути ці думки. Він сподівався, що момент, коли Івон знову повернеться і все йому пояснить, ще настане.

– Рейкерманн, доволі прикидатися зубрилом і пішли. Шикування за двадцять хвилин, а ми ще не їли.

Кріс відірвався від роздумів і озирнувся на голос. Це був Арон Мажері, напарник малікейки. Жінки в казармах жили окремо від чоловіків і у вільний від занять та напарниці час Арон здебільшого спілкувався з Крісом. Зовнішність каторжника, як водиться, виявилася оманливою. Арон був досить розумним чоловіком з гарним почуттям гумору та непомірним патріотизмом. Перш ніж опинитися в розвідкорпусі, він десять років провів в армії, захищаючи південні кордони імперії від атак Об'єднання Вільних Держав*.

– Маєш рацію, йдемо снідати.

Кріс зліз із уже давно заправленого ліжка, склав щоденник і свої переклади в сумку, взувся і пішов за Ароном.

– Я чув від хлопців, що сьогодні на шикуванні буде присутній сам герцог-дефенсор, – сказав Арон дорогою до їдальні.

– Від яких таких хлопців?

– Я нещодавно почав спілкуватися з легіонерами із сусідньої казарми. Хтось із них чув, що похмурий Герцог сьогодні прийде на нас поглянути.

– Якщо це так, цікаво, чим нам це може загрожувати, – задумливо поцікавився Крістофер.

– Хотілося б думати, що це просто якась формальність. Або герцог захотів подивитися, як його підопічна вивчила стройовий крок.

Кріс усміхнувся. Жарти про імператрицю швидко стали головною розвагою кадетів. На щастя зарозуміла дочка імператриці не жила з простими легіонерами і їжу з ними ділила всього раз на день, що давало їм можливість безперешкодно з неї жартувати. Навіть Лортіс часом дозволяв собі легкі посмішки, слухаючи ці підколи.

Швидко поснідавши, кадети попрямували на ранкове шикування. Вони всі прийшли майже одночасно. Навіть сонна Інтегра прийшла вчасно, хоча, саме вона часто любила запізнитися. Ненадовго буквально на пару хвилин, але цього часом вистачало, щоб Крісу доводилося відбувати покарання за свою непунктуальну напарницю. Іноді йому дуже хотілося спеціально зробити якусь провину, щоб вона зрозуміла, наскільки неприємно віддуватися за когось іншого, але він присікав у собі ці пориви. Як казала мадам Жижинда, рано чи пізно, але заплатити доведеться всім. І йшлося, звичайно, не тільки про дівчаток і випивку.

Герцог Монгрейдо і справді прийшов. Він дочекався, поки всі зберуться, перекинувся парою слів з Делайлою Адамір, яка прийшла разом із ним, і вийшов уперед. Його помічник Ітан Крайн стояв трохи на відстані і вивчав якісь папери.

– Доброго ранку, кадети, – сухо почав герцог. – Незважаючи на те, що до цього ми зустрічалися лише на проходженні вступного тесту, я стежив за успіхами вашої групи. На ваше щастя, здебільшого ці успіхи мене задовольняють.