Глава 5

– Отже, що ви можете розказати корисного? Чи має сенс діяти потай?

– Ми не можемо бути в цьому до кінця певні, – зітхнув Кірим. Він був страшенно незадоволений тим, що його відправили сюди разом зі штурмовою групою розвідкорпусу. І йому було страшно. Дуже страшно. – Більшість із працюючих тут були нашими вченими, штатний персонал безневинний, а найбільш буйних із нечисленних пацієнтів можна втихомирити, прив'язавши ременями до ліжка.

– А ми тоді тут навіщо? – з легким сарказмом у голосі спитав Рівай Монгрейдо.

— Послухайте, герцогу, нам насправді достеменно невідомо, що тут сталося, — відповів Кірим, намагаючись приховати тремтіння в голосі і прибравши з поля видимості голови розвідкорпусу тремтячі руки. — Єдиний свідок був наляканий настільки, що нам довелося тримати його на ісшиху*, аби він перестав кричати. Він не зміг видати нічого розбірливого. Тільки повторював постійно «їх очі, очі, кошмар».

— Ніякої користі від вашої інформації, — скривився Похмурий Герцог і повернувся до своїх підлеглих, що мовчки стояли в холі. – Так, слухаємо уважно. Ділимося на групи по десятеро і виступаємо у чотирьох стандартних напрямках*. Ваше завдання зібрати максимум відомостей для складання картини події, надання допомоги тим, хто вижив, якщо такі будуть, і знайти деяку річ. АЛЕ! При найменшій небезпеці ви подаєте сигнал тривоги і відступаєте.

– У якому сенсі відступаєте? – не зрозумів Кірим. – Вас же, вас прислали…

– Не для зачистки території, – різко обірвав його Рівай. – Вас, дорогий начальник Сирілейського відділення наукового корпусу, сюди, звичайно, відправили зовсім з іншою метою. Але мої люди не вистилатимуть вам дорогу до бажаного своїми трупами. Тому мій наказ чіткий і однозначний – відступати за найменшої небезпеки для життя. Ніякі ваші іграшки загинувших цивілізацій не варті людських життів, а мої люди і так гинуть занадто часто. І до речі, що ми шукаємо?

– Шукаємо? – Треба було віддати належне вченому, навіть помираючи від страху, він до останнього намагався відігравати цю роль.

– Ну серйозно, – кам'яним голосом промовив герцог-дефенсор, – ви справді думаєте, що імператор Аврелій просив би мене особисто простежити за ходом операції, якби тут не було нічого важливого? Я питаю востаннє, що ми шукаємо?

– Браслет, – безнадійно зітхнув Кірим. – Ми шукаємо тут браслет.

Крістофер прокинувся коли на вулиці ще панували ранкові сутінки. Запізнюватися в перший же день йому зовсім не хотілося. Хлопець швидко зібрав убогі пожитки і спустився на перший поверх. Сонна служниця подала йому сніданок і забрала ключі від кімнати. Коли він покінчив із трапезою і розрахувався за постій, у нього було достатньо часу, щоб неквапливо дійти до головної будівлі Легіону. Вона було початком величезного комплексу, що зосереджував у собі всю міць, силу та розум легіонерських корпусів. Лабораторії, майстерні, тренувальні майданчики, чого там тільки не було... Це була фактично держава всередині держави. Гуртожитки для легіонерів були там же.

Незважаючи на ранні години, на вулиці помітно парило і все виглядало так, ніби до вечора спуститься дощ. Кріс щиро сподівався, що негода не застане рекрутів-початківців десь на плацу. Місто прокидалося не дуже охоче. За дев'ять днів, проведених у столиці, хлопець мав можливість переконатися, що Лаварот взагалі нічим не був схожий на острів Безпритульників. На острові життя влітку починалося з першим ранковим сутінком, кожен поспішав зробити свої справи, поки не настала задушлива спека. Тут же раніше дев’ятої ранку ніхто нікуди не смикався. Близько десятої, може трохи раніше, відкривалися магазини та заклади. Люди, одягнені в дорогий одяг, чинно ходили тротуарами, розкланювалися один з одним і бажали гарного дня. Дітлахи весело гасали вулицями, їли льодяники і запускали паперові літачки. З тихим гулом періодично проносились над головами у перехожих екіпажі. Ідилія, з якого боку не подивися. Ніхто не штовхався, не поспішав і не мчав стрімголов так, ніби від цього залежало його життя. Столиця, що тут скажеш.

Проходячи однією з численних вулиць, Крістофер побачив вивіску поки що закритої контори «Ізмаріель і друзі». Торговець свободою прийшов за своїм спорядженням за кілька днів після того, як Кріс оселився на постоялому дворі. Він все ще не був упевнений, що йому потрібна така свобода і тому не знав, чи має сенс злитися на Андора. Парочка охоронців залишилася чекати на першому поверсі, поки Кріс у своїй кімнаті розмовляв із торговцем.

– Як тобі столиця, Рейкерман? – поцікавився той, спостерігаючи, як молодик дістає з-під ліжка його амуніцію.

– Надто химерно, - прохолодним тоном відповів Кріс.

– Послухай... Це просто бізнес. Я давно працюю з Монгрейдо і скажу тобі ось що – ще ніхто не пошкодував про рішення піти до Легіону. Це почесно, цікаво, а головне – високо оплачується. До того ж, здається, ти чимось сподобався герцогу. Якщо будеш досить кмітливим, на тебе може чекати хороша кар'єра.

– Всі, хто міг пошкодувати про вступ до Легіону, як правило, мертві, – буркнув хлопець. – А розвідкорпус найперший серед усіх корпусів за смертністю.

Це було правдою. Основним завданням розвідкорпусу був пошук можливих небезпек, пов'язаних з покинувшою материки цивілізацією. У зв'язку з цим члени розвідкорпусу здійснювали підтримку на всіх позиціях. Вони брали участь у безлічі місій, з пошуку і добутку артефактів та відомостей для наукового та оборонного корпусів. Вони ж були й першими кандидатами на виконання делікатних операцій у сусідніх державах, особливо тих, з якими імперія не мала договорів про співпрацю. Так, інженери оснащували їх найкращою зброєю та пристроями, але допомагало це далеко не завжди.