Глава 3

– Тут темно… я не радила б сюди ходити.

Власне хрипке дихання луною віддається у вухах. Навколо ні вогника, тільки руки періодично намацують тверді предмети. Гулке віддалене цокання не дає зосередитися. Почуття таке, ніби хтось стукає дерев'яними паличками по глиняному горщечку. Почуття чомусь неприємне.

– Іди на світло, а не на мій голос, то буде краще. Тут для тебе немає нічого цікавого.

Голос такий рідний, хочеться йти до нього, нехтуючи порадою. Декілька невпевнених кроків уперед і вдалині проявляється невиразне бірюзове мерехтіння.

– Правильне рішення. Коли чуєш таке, краще тікати від небезпеки. Мені вже не звикати, а ось тобі подібне до смаку точно не прийдеться.

Хочеться запитати чому, але з горла вириваються тільки сиплі невиразні звуки.

– Не бійся, ти вже не станеш таким. Мій подарунок тебе захистить. Але взагалі від них теж варто триматися подалі. Можу дати пораду, якщо потрапиш у колотнечу, вони бояться вогню. Усі живі бояться вогню. На твоє щастя, вони живі і цілком смертні.

Запитати, хто такі ці «вони», теж не виходить, але світ навколо починає змінюватися. Стає світлішим, звідусіль накочує блідий бірюзовий вогонь. Навколо якісь руїни, напевно, раніше це був замок чи щось на зразок того. Нині тут лише зарослі мохом обшарпані залишки стін та перекриттів, з яких повільно капає вода. Вогонь стає дедалі ближчим, від жару боляче щипає шкіру. Хочеться заплющити очі руками, але рук немає. Замість них незрозумілі довгі кінцівки з тонкими худими пальцями і гострими кігтями сантиметрів по десять. Шкіра на них брудно-коричнева і суха, як старий папір. Жах в'язкою хвилею починає поглинати свідомість, але голос спокійно каже:

– Не бійся, це видіння – найменша із зол. Все могло бути набагато гірше.

Різкий ривок у бік голосу з надією на порятунок не дає результату. Вогонь уже всюди, він поділяє їх, не даючи підійти ближче. Несподівано частина полум'я стає трохи менше, даючи розглянути хазяйку голосу. Бліда шкіра з жовто-бірюзовим відтінком, що кидає на неї вогонь, короткий їжачок солом'яного волосся, зелені очі, що горять нездоровим блиском. На лобі повільно проступає піт від лихоманки.

– Я ж сказала, не ходи за моїм голосом, тільки на світло! – голосно і зло кричить Івон. – Тобі сюди не можна, тобі тут не місце!

Крістофер різко сів на своїй лежанці. Піт градом котився по обличчю та спині, ніби він справді побував у центрі пожежі. Вілборна не було. Надворі світило яскраве обіднє сонце, він проспав лише кілька годин. Тряхнувши головою, Кріс пішов до умивальника. Після такого сну і думати не було чого намагатися знову заснути. Ці кошмари відвідували його періодично, залишаючи після себе липке почуття страху, ніби це сталося насправді. У такі моменти він міг лежати не один десяток хвилин, проганяючи від себе неприємне відчуття, що бірюзовий вогонь і пазурі зараз знову з'являться, але вже наяву.

Весь час у цих кошмарах його супроводжувала Івон. Іноді вона виглядала красивою і рожевощокою, з довгим волоссям майже до поясу, а іноді як сьогодні – нещасною і з’їденою лихоманкою. Вона ніби не давала Крісу піти за нею в темряву та небуття, але це все, що він зміг зрозуміти з цих снів. Лихоманка… Лихоманка прокотилася всією імперією, залишивши по собі трупи, занепад і багато горя. Навіть недоторканну імператорську родину вона не пощадила, забравши з собою Її Величність Беллатріссу. Щоправда, на відміну від багатьох патріотів, Крістофер навіть не відразу дізнався про цю новину. Два дні він просидів у квартирі, виючи, як подихаючий собака і кидаючись на стіни. Тільки дивні сни, в яких Івон увесь час кричала йти на світло, не дали йому скинутися з найближчого даху головою вниз.

Прийшовши до тями, Кріс одягнувся і вирушив у найближчу таверну. На щастя зарплата дозволяла йому харчуватися в подібних закладах. Вишибали мадам Жижинди отримували чимало, а готувати він останнім часом розлюбив. Раніше вони завжди готували разом із Івон, влаштовуючи змагання, у кого смачніше вийде. Але зараз усе пройшло. У нього не було ні сил, ні часу, не бажання вовтузитися з їжею без неї. Тому щоразу Крістофер незмінно збирався і йшов у таверну «Кульгавий арул*» через дорогу. Хазяїном таверни був старий гвардієць Жакон, зісланий на острів за крадіжку у начальства. Коли він бачив Крістофера, ніколи не питав нічого, крім «тобі як завжди?». Юшка, рагу, шматок хліба і підв'ялі овочі – все що замовляв з кожний раз хлопець. Лише іноді він казав, що замовлення святкове. Тоді їжу не приносили зовсім. Жакон виставляв з-під столу пійло і Кріс напивався до нестями.

Віддавши кілька монет господарю таверни, Крістофер сів за один із віддалених столиків і став чекати на замовлення. У кутку, де він сів, майже нікого не було. Лише один стіл був зайнятий непоказним незнайомцем. Він сидів у тіні і з нудним виглядом розглядав нечисленних відвідувачів, що входили в таверну. Сірий дорожній костюм, акуратно пострижена борода та русяве волосся. Нічого, що запам'ятовується. Кріс спершу навіть не звернув на нього уваги, чого не можна було сказати про цю людину. Чоловік, скосивши погляд, пильно стежив за новим відвідувачем, доки господаря таверни не приніс Крістоферу замовлення. Тільки після цього Кріс зауважив, що незнайомець жестом зупинив Жакона і, кивнувши на хлопця, щось спитав. Хазяїн таверни озирнувся на вишибалу і неохоче кивнув. Було видно, що йому не дуже подобалися розпитування про гостей, але з якихось причин він все ж таки відповів. Коли Жакон зник десь у підсобних приміщеннях, а Кріс розправився з половиною юшки, чоловік без запрошення сів навпроти.