Розділ 18: Вечеря з іудами

Зал був залитий м’яким золотавим світлом. Важкі оксамитові штори відсікали шум міста, залишаючи лише шелест вечірніх суконь та стриманий сміх чоловіків у смокінгах. Марія з’явилася останньою. Вона обрала сукню кольору темного срібла — холодну, закриту, що облягала її тонку постать, як обладунок. Її світле волосся було зібране у високу зачіску, відкриваючи тонку шию, а зелено-сірі очі здавалися двома льодинками.

​Коли вона увійшла, розмови на мить вщухли. Олена та Ольга стояли біля бару, тримаючи келихи з ігристим. Вони обмінялися переможними поглядами. У них у папках уже лежав «компромат» на її квартиру.

​— О, Маріє, ви виглядаєте... войовничо, — Олена підійшла першою, обдавши її хмарою солодких парфумів. — Сподіваюся, ви принесли з собою щось цікавіше за нудні графіки? Акціонери сьогодні в настрої для сенсацій.

​— Сенсації зазвичай трапляються самі собою, Олено, коли люди забувають про обережність, — Марія ледь помітно посміхнулася, і ця посмішка була гострішою за ніж для устриць.

​Вечеря почалася. Марію посадили навпроти Бориса та поруч із головним акціонером компанії — паном Вацлавом, людиною, яка не пробачала помилок і не вірила словам.

​— Тож, Маріє, — почав Вацлав, відрізаючи шматочок стейка. Його голос був тихим, але важким. — Кажуть, ви — нова зірка «Оріона». Але я також чув, що ваші методи аудиту викликають питання. Дехто каже, що ви фабрикуєте дані, щоб прибрати незручних людей. І що ваша власна фінансова історія... не зовсім прозора. Звідки у молодого спеціаліста кошти на нерухомість у серці Карпат ще до вашого «злету»?

​За столом запала тиша. Олена і Ольга завмерли в очікуванні. Борис дивився на Марію з удаваним жалем.

​Марія повільно відклала виделку. Вона повільно дістала зі своєї вечірньої сумочки невелику флешку і поклала її на скатертину.

​— Пане Вацлаве, я чекала на це запитання. Моя квартира — це спадок від бабусі, проданий і перевкладений у нерухомість, про що є всі нотаріальні підтвердження на цій флешці. Але мене більше цікавить інше. Чому пані Ольга та пані Олена так сильно хочуть дискредитувати мій звіт по Івано-Франківську?

​Вона подивилася на Ольгу, яка раптом почала часто кліпати очима.

— Можливо тому, — продовжила Марія, і її голос зазвучав як удар дзвону, — що офшорна компанія «Blue Stream», на яку Віктор Степанович виводив 15% прибутку філії, має спільний реєстраційний номер із приватним фондом пані Олени? А погодження на ці «консультаційні послуги» підписувала пані Ользі, отримуючи за це щомісячні бонуси, які не відображені в офіційній звітності?

​— Це наклеп! — вигукнула Олена, але її голос зірвався.

​— Це цифри, — відрізала Марія. — Я знайшла їх у прихованому архіві Степановича. Він був дуже педантичним — він зберігав усі листування з Києвом на випадок, якщо його вирішать «злити».

​Марія натиснула кнопку на своєму телефоні, і на великому екрані в кінці залу, де зазвичай показували презентації, з’явився скріншот листа. Листа від Олени до Степановича з чіткими інструкціями: «Марію Левицьку треба дискредитувати за будь-яку ціну. Якщо вона знайде рахунки — бийте по квартирі».

​У залі стало так тихо, що було чути, як тане лід у відерці для шампанського.

​— Пане Вацлаве, — Марія підвелася. Вона виглядала як справжня королева серед придворних інтриганів. — Два роки в «Оріоні» навчили мене, що бруд не липне до того, хто має факти. Я не просто аналітик. Я — Левицька. І моя репутація коштує дорожче, ніж усі ваші офшори.

​Вацлав повільно підняв очі на Олену, потім на Ольгу. Його погляд був смертельним вироком.

— Олено, Ольго... здається, десерту для вас не буде. Прошу залишити залу. Служба безпеки чекає на вас внизу.

​Коли охорона вивела зблідлих жінок, Борис спробував щось сказати, але Вацлав зупинив його жестом.

— Маріє... ви виявилися міцнішою, ніж я думав. «Оріон» потребує такої безжальної чесності. Але пам’ятайте: тепер ви не просто на вершині. Ви — сама вершина. А там завжди дме дуже холодний вітер.

​Марія знову сіла. Вона відчувала неймовірну втому. Вона виграла цю битву. Вона не просто захистила себе — вона знищила тих, хто два роки отруював повітря навколо неї.

​Коли вечеря закінчилася, і вона виходила на вулицю, до неї підійшов Андрій Іванович.

— Це було блискуче, Маріє. Ви знищили їх одним ходом.

​— Я просто сказала правду, — відповіла вона, вдихаючи нічне повітря. — Шкода, що в цій компанії правда сприймається як зброя масового ураження.