​Розділ 17: Анатомія пастки

Цього ранку Марія вперше відчула, що таке справжня ізоляція. Вона стала «оком директора», і це зробило її вигнанцем серед усіх.

​Вона щойно повернулася з ранкової наради правління, де її представили як керівника групи внутрішнього моніторингу. Жоден мускул не здригнувся на обличчях присутніх, але Марія відчула, як повітря в залі засідань згустилося від прихованої люті. Для них вона була вискочкою, дівчиною з рецепції, яка за два роки пробила шлях до святилища, куди вони повзли десятиліттями.

​Зайшовши до вбиральні — вишуканої, з мармуровими стільницями та ароматом селективних парфумів, — Марія почула голоси. Це були Олена, голова HR, та Ольга, фінансовий контролер. Вони не підозрювали, що «око директора» вже тут.

​— Ти бачила її костюм? — процідила Олена, поправляючи бездоганну укладку перед дзеркалом. — Здається він з секонд-хенду...(хі-хі). Кажуть, Андрій Іванович купив їй цей кабінет за особливу «гнучкість» у Франківську. Вона здала Степановича не тому, що він крав, а тому, що він відмовився платити їй особисту частку.

​— Звичайна шантажистка в дешевій блузці, — підхопила Ольга. — Але вона помиляється, якщо думає, що 30-й поверх — це її фортеця. Це її ешафот. Акціонери вже ставлять питання: чому дівчинка без досвіду керує аудитом? Ми підготували запит на перевірку її власних рахунків. Подивимося, звідки у неї гроші на дороге життя. Може, Віктор був не єдиним, у кого вона вимагала гроші за «мовчання»?

​Марія стояла в кабінці, затамувавши подих. Її обличчя було блідим, але в очах спалахнув крижаний вогонь. Це був не просто бруд. Це була підготовка до професійної дискредитації.

​Коли вони пішли, Марія вийшла до дзеркала. Вона подивилася на своє відображення. Вона зрозуміла: її аудит у Франківську став для них сигналом тривоги. Якщо вона змогла звалити Степановича, вона зможе звалити і їх. А вони — це «небезпека».

​Повернувшись до кабінету, вона виявила на столі конверт без підпису. Всередині було лише одне фото: вона виходить із під’їзду своєї нової квартири в Карпатах, про який знало лише кілька людей. На звороті було написано: «Квартира в горах куплена через місяць після отримання підвищення. Звідки гроші Маріє? Навіть Лев не врятується від звинувачення у незаконному збагаченні».

​Марія відчула, як серце пропустило удар. Вони копали глибоко. Вони знайшли те, що вона вважала своєю таємницею. Тепер її чесність, її головна зброя, була під прицілом.

​Раптом двері відчинилися без стуку. На порозі стояв Андрій Іванович. Він виглядав втомленим, але його погляд був гострим.

— Маріє, ви вже чули шепіт у коридорах? Олена та Ольга вже почали збирати підписи за вашу відставку. Вони звинувачують вас у фальсифікації доказів проти Степановича. Кажуть, ви — моя особиста зброя для рейдерства всередині компанії.

​— Я чула це, — вона поклала анонімне фото на стіл перед ним. — Вони знають про мою квартиру. Вони готують удар по моїй репутації, щоб анулювати результати аудиту.

​Андрій Іванович глянув на фото і хмикнув.

— У вас є вибір, Левицька. Або ви завтра на вечері акціонерів наносите удар першою, оприлюднивши дані про офшори Ольги, які ви знайшли у Франківську... або вони розірвуть вас на шматки прямо за десертом.

​— Це війна, — тихо сказала Марія.

​— Ні, Маріє. Це «Оріон». Тут не буває миру, буває лише коротке перемир’я між похоронами конкурентів.

​Марія підвелася. ​Вона підійшла до сейфа і дістала папку, яку привезла з Франківська. Вона знала, що в ній є те, що змусить Олену і Ольгу замовкнути назавжди. Але ціна цієї перемоги була високою — вона мала стати такою ж жорстокою, як і вони.

​— Я буду на вечері, — сказала вона, дивлячись у вікно на вечірнє місто. — І я обіцяю вам: до десерту доживуть не всі.

​Два роки в корпоративному пеклі навчили її: якщо ти хочеш залишитися чесною, ти маєш бути сильнішою за найбруднішу брехню. Марія Левицька готувалася до свого кульмінаційному виходу. 30-й поверх мав дізнатися, що таке справжній гнів Лева.