Розділ 16: Ехо за склом

Новий кабінет Марії на 30-му поверсі був втіленням корпоративного мінімалізму: панорамні вікна, стіл із темного горіха і тиша, яка тиснула на вуха сильніше за шум контакт-центру. Але ця тиша була ілюзорною.

​Марія щойно вийшла з каві-пойнту, де зіткнулася з групою менеджерів з відділу аудиту.

— О, Маріє! З поверненням! — розплилася в усмішці Тетяна (не та, що з рецепції, а головна фінансистка). — Ми всі в захваті від вашої сміливості. Франківськ — це ж таке кубло! Ви справжня легенда, ми так пишаємося, що ви тепер у нашій команді.

​Марія ввічливо кивнула, тримаючи горнятко чаю.

— Дякую, Тетяно. Ми просто виконували свою роботу.

​Вона зробила лише три кроки за скляну перегородку, навіть не встигнувши зайти до свого кабінету, як почула той самий голос, але вже з іншою інтонацією. Скляні стіни «Оріона» мали дивну акустику — вони начебто поглинали звук, але насправді лише фокусували його для того, кому він не призначався.

​— Бачили її? — прошипіла Тетяна, і звук її голосу був схожий на хрускіт сухого листя. — «Легенда». Звичайна сука, яку нацькували на Віктора Степановича. Ви ж знаєте, хто його прикривав? Кажуть, нитки тягнуться прямо до Бориса або навіть вище. Вона просто «кілер». Виконає брудну роботу — і її спишуть.

​— Та ладно тобі, — додав чоловічий голос, у якому Марія впізнала Артема. — Вона просто гарно стелить під Андрія Івановича. Ви бачили, як він на неї дивиться? Там не аудит, там абонемент у спальню. Цікаво, скільки Степанович просив за мовчання, що вона вирішила його здати? Певно, директор запропонував більше.

​Марія завмерла. Вона не обернулася. Вона не влаштувала скандал. Вона просто повільно пішла далі до свого кабінету, відчуваючи, як цей бруд стікає по її ідеально відпрасованому жакету.

​Зачинивши двері, вона поставила чай на стіл. Її руки не тремтіли. Вона зрозуміла головне: Віктора Степановича в Києві справді прикривали. Його арешт не був кінцем схеми — це було лише відсікання мертвої гілки, щоб врятувати дерево. І ті, хто стояв за цим деревом, тепер сиділи з нею на одному поверсі, пили каву з тих самих автоматів і посміхалися їй у вічі.

​«Френдлі-культура» «Оріона» була лише маскою на обличчі монстра. Кожне «Як справи?» означало «Коли ти припустишся помилки?». Кожне «Ти молодець» перекладалося як «Ми вже готуємо тобі пастку».

​Марія відкрила ноутбук. Перед нею був список транзакцій, які вона встигла скопіювати в Івано-Франківську до того, як вилучили оригінали. Там був один номер рахунку, який постійно повторювався у звітах про «консультаційні послуги». Рахунок був закритий, але він належав офшору, кінцевим бенефіціаром якого була людина з київського офісу.

​Вона знала, що тепер її життя — це постійний театр. Вона має посміхатися у відповідь, приймати компліменти і робити вигляд, що не чує шепоту за стінами. Це була її таємниця. Її особиста розвідка.

​Раптом у двері постукали. Це був Борис.

— Маріє, не відволікаю? Хотів ще раз подякувати. Ви ж розумієте, що Віктор Степанович був моїм давнім знайомим? Мені було боляче бачити його падіння, але правила є правилами. Я радий, що саме ви вивели його на чисту воду.

​Він поклав руку їй на плече — жест батьківської підтримки, який тепер здавався Марії дотиком змії. Вона подивилася на його руку, потім у його очі.

— Дякую, Борисе. Я ціную вашу довіру.

​— Ми ж одна команда, — він посміхнувся і вийшов.

​Марія дістала антисептичну серветку і повільно протерла те місце на жакеті, де лежала його рука. Вона зрозуміла: гра стала набагато масштабнішою. Тепер вона не просто аудитор. Вона — людина, яка знає забагато, і єдина причина, чому вона ще тут, — це те, що вороги поки не знають, наскільки глибоко вона встигла копнути.

​Два роки в «Оріоні» зробили її Левом, але тепер вона вчилася бути ще й лисицею. Її аристократизм став її камуфляжем. Під маскою крижаного спокою вона почала вибудовувати власну мережу доказів. Кожен, хто обливав її брудом за спиною, тепер був у її списку підозрюваних.

​Вона підійшла до вікна. Вечірній Київ мерехтів вогнями.

​Марія Левицька поправила волосся і сіла до роботи. Вона знала: завтра вони знову будуть «френдлі». І вона буде найкращою в цій грі в дружбу, поки не настане момент нанести вирішальний удар.