Розділ 14: Ранкове какао на Стометрівці

Івано-Франківськ після шторму з обшуками та арештами здавався напрочуд тихим. Місто ніби вмилося дощем і виставило на сонце свої старі будинки, прикрашені ліпниною, що нагадувала Марії про її дім. Вона вимкнула робочий телефон. Вперше в компанії вона дозволила собі бути просто Марією, а не «Левицькою з 28-го поверху».

​Вона вийшла з готелю рано-вранці, коли місто ще тільки прокидалося.

Марія йшла стометрівкою, вслухаючись у те, як бруківка відгукується на кожен її крок.

​Вона знайшла маленьку кав’ярню в одному з двориків біля Ратуші. Там не було панорамних вікон, як у хмарочосі «Оріона», лише старі цегляні стіни та запах свіжозмеленої арабіки, змішаний із ароматом кориці.

​— Вам як зазвичай, пані? — запитав молодий бариста, який, звісно, не міг її знати, але відчув ту особливу ауру спокою, яку вона випромінювала.

​— Какао, з цукром. І шматочок того яблучного пляцка, — посміхнулася Марія.

​Вона сіла біля вікна, спостерігаючи, як сонячні зайчики грають на поверхні чашки. Тут, у серці Прикарпаття, плітки про її «зв’язки з директором» здавалися чимось далеким і неістотним. Тут вона була своєю. Вона дивилася на перехожих — на студентів, що поспішали до університету, на літніх пані з вишуканими капелюшками — і відчувала, як її сутність тут не викликає роздратування, а гармонійно вписується в ландшафт.

​Марія згадала Віктора Степановича. Його лють, його намагання залякати її розбитим склом... Тепер це здавалося лише дрібним епізодом. Вона зрозуміла: її сила не в тому, щоб перемагати ворогів, а в тому, щоб не дозволяти їм змінювати її суть. Вона залишилася чесною не тому, що це вигідно, а тому, що по-іншому вона просто не вміла дихати.

​Прогулянка продовжилася біля міського озера. Марія повільно йшла по периметру, дивлячись на те, як верби схиляються до води. Її зелено-сірі очі стали світлішими, в них зникла та напруга, яка була її постійною супутницею в Києві. Вона знала, що в «Оріоні» її зустрінуть по-різному: хтось із повагою, хтось із ще більшою ненавистю. Тепер, коли вона «звалила» цілу регіональну філію, її боятимуться. А страх породжує найбрудніші чутки.

«Мабуть, скажуть, що я особистий кат Андрія Івановича», — подумала вона з легкою посмішкою. Її вже не боліло.

​Вона зупинилася біля старого фонтану, закрила очі і просто вдихнула повітря. В ньому був запах мокрої землі, надії та свободи. Це був її особистий «рестарт». Марія розуміла: повернення в корпоративну машину буде важким. На неї чекають нові таблиці, нові підстави від Артема чи Бориса, нові спроби перевірити її на міцність. Але тепер вона мала цей день. День у Франківську, який став її внутрішньою фортецею.

​Ввечері, вже на пероні вокзалу, Марія востаннє подивилася на гори, що синіли на горизонті. Вона відчувала себе Левом, який відпочив і готовий до нового полювання.

​Коли потяг рушив, вона знову ввімкнула телефон. Екран миттєво засвітився від десятків повідомлень. Одне було від Андрія Івановича: «Чекаю завтра о дев’ятій. У нас великі плани на ваш аналітичний хист».

​Марія вимкнула звук і відкинулася на спинку сидіння. Вона насолоджувалася останніми годинами тиші, поки стукіт коліс відраховував шлях назад — у серце інтриг, у скляні вежі, у світ, де вона була воїном у шовковій блузці. Вона була готова. Бо тепер вона знала: де б вона не була, Івано-Франківськ завжди залишиться в ній як нагадування про те, що правда сильніша за мармур.