​Розділ 13: Станіславський розлом

Новина про відрядження Марії Левицької розлетілася 28-м поверхом швидше, ніж оновлення даних на біржі. Молодший менеджер, яка працює без року тиждень у стратегії, їде проводити внутрішній аудит філії? Це було нечувано.

​— Дивись, як «виросла», — шепотіла Аліна з відділу планування, поки Марія збирала документи. — Пів року тому кнопки на рецепції тиснула, а тепер їде ревізором. Цікаво, чим вона так «переконала» Бориса і Андрія Івановича, що їй довірили таку справу? Мабуть, у Івано-Франківську в когось дуже великі проблеми, якщо туди шлють «свою людину» директора.

​Марія чула ці слова, застібаючи свій шкіряний портфель. Вона навчилася пропускати отруту пліток крізь себе, не даючи їй затримуватися в душі.

​— Маріє, — Артем підійшов до її столу, коли офіс почав порожніти. — Послухай поради. Там, на місцях, люди живуть за своїми законами. Для них ти — «столична лялька», яку прислали заважати їм заробляти. Директор філії, Віктор Степанович, — старий лис. Він зустрів трьох твоїх попередників, і всі вони повернулися з «чистими» звітами. Будь обережна.

​Марія подякувала і вийшла.

​Івано-Франківськ зустрів її вологим весняним повітрям і затишними вуличками, які зовсім не пасували до тієї напруги, що вона відчувала. Офіс філії знаходився в старій будівлі, де запах кави змішувався з ароматом пилу та старих папок.

​Віктор Степанович зустрів її з широкою, майже батьківською посмішкою. Проте його очі, маленькі й гострі, як у тхора, вивчали її з ніг до голови.

— Ой, яка гарна панянка до нас завітала! — вигукнув він, намагаючись взяти її за руку, але Марія ввічливо відсторонилася, роблячи офіційний напівпоклін. — Ну що ви, Маріє, ми тут люди прості. Навіщо ці протоколи? Зараз кавусі поп’ємо, пляцок з’їмо, а папери... папери почекають.

​— Дякую, Вікторе Степановичу, але я віддаю перевагу спочатку роботі, — спокійно відповіла вона. — Мені потрібні документи логістичного відділу за останні шість місяців і первинна документація щодо закупівель пального.

​Усмішка директора на мить зів’яла.

— Ох, які ми серйозні. Ну, як знаєте. Дівчата, покажіть пані Марії її робоче місце.

​Стіл стояв у прохідному кабінеті поруч із принтером, де постійно хтось ходив, розмовляв і голосно сміявся. Це була перша і очевидна підстава — створити умови, в яких неможливо зосередитися.

​Але Марія була загартована підвалом контакт-центру. Вона дістала свої навушники з шумопоглинанням, відкрила ноутбук і занурилася в цифри.

​Плітки почалися вже на обідній перерві. Вона випадково почула розмову в коридорі:

— Та це та сама Левицька, про яку в Києві кажуть. Кажуть, вона під Максима підкопала, щоб самій вище сісти. А тепер приїхала нашого Степановича «з’їсти». Дивись, яка недоторканна, навіть кави з нами не попила. Горда занадто для своєї посади. Мабуть, Андрій Іванович їй особисто премії виписує за «спеціальні завдання».

​Марія стиснула зуби.Але вона чітко знала : бруд не липне до того, хто його не помічає.

​На другий день відрядження документи почали «зникати». То бухгалтерка раптом захворіла, то ключ від архіву «загубився». Віктор Степанович лише розводив руками: «Ну бачите, Маріє, як воно... Людський фактор! Може, краще поїдемо в гори? Я вам таку колибу покажу, пальчики оближете. Навіщо вам ці старі папірці?»

​Це був момент істини. Марія зрозуміла: її намагаються «купити» гостинністю або довести до сказу дрібними перешкодами.

​— Вікторе Степановичу, — вона зайшла до нього в кабінет без стуку. Її зелено-сірі очі горіли холодним вогнем. — Якщо через годину на моєму столі не буде повного звіту по пальному, я телефоную Грому — начальнику служби безпеки в Києві. І наступна перевірка приїде вже з ордером і масками. Вибирайте: або ми працюємо за регламентом, або ви пояснюєте Андрію Івановичу, чому ви перешкоджаєте внутрішньому аудиту.

​В кабінеті запала тиша. Віктор Степанович перестав посміхатися. Його обличчя стало червоним, а очі звузилися.

— Ти, дівчинко, не на того напала. Ти думаєш, що якщо в Києві хвостом крутиш, то тут тобі все можна?

​— Я думаю, що 15% завищення витрат — це кримінальна стаття, — відрізала Марія. — Година пішла.

Через сорок хвилин документи були в неї. Марія працювала всю ніч, звіряючи дати і підписи. Вона знайшла те, що шукала — фіктивні фірми-прокладки, через які вимивалися гроші. Підписи на документах були підроблені, але Віктор Степанович явно був у курсі.

​О третій годині ночі, коли вона виходила з офісу, вона помітила, що її машина на парковці пошкоджена — хтось розбив бокове скло. На сидінні лежала записка: «Франківськ — місто маленьке. Можна не встигнути доїхати до вокзалу».

​Марія відчула, як по спині пробіг холодок. Це вже був не Максим з його істериками. Це була корупція.

​Вона не злякалася. Вона сіла в машину, викликала поліцію і зафіксувала пошкодження. А потім, замість того щоб сховатися в готелі, вона повернулася в офіс і почала сканувати всі знайдені докази, відправляючи їх прямо на особисту пошту Андрія Івановича та Бориса.

​Ранок зустрів її поглядами, в яких тепер був не тільки сміх, а й страх. Марія йшла коридором, і люди розступалися перед нею. Вона була блідою, втомленою, але її постава була бездоганною.

​О десятій ранку до офісу філії під’їхали три чорні джипи. З них вийшли люди Грома. Віктора Степановича вивели з кабінету без зайвого шуму, але його погляд, кинутий на Марію, був сповнений чистої люті.

​— Ви зробили велику справу, Маріє, — сказав один із офіцерів безпеки, забираючи в неї оригінали документів. — Вдячні за вашу чесність.

​Марія лише кивнула. Вона вийшла на вулицю, вдихнула свіже повітря Прикарпаття. Її відрядження закінчилося. Вона не піддалася на «пляцки», не злякалася розбитого скла і не звернула уваги на брудні плітки про свій успіх «через ліжко».