​Розділ 10: Гроза над холом

Тиск з боку Максима став майже фізично відчутним, як важкий озон перед великою бурею. Кожен ранок для Марії починався з одного й того ж ритуалу: вона заходила в хол, бачила на мармуровій стійці черговий розкішний букет і мовчки кивала прибиральниці, щоб та винесла його геть. Вона не читала записок, не торкалася пелюсток. Її тонкі руки, здавалося, стали ще блідішими, а погляд — гострішим, як лезо з дамаської сталі.

​Максим змінив тактику. Він більше не посміхався. Тепер він став тінню, яка супроводжувала її кожен крок. Він міг годинами сидіти в лобі-барі навпроти рецепції, просто дивлячись на неї поверх ноутбука. Його присутність була як липкий павутинний наліт, який неможливо змити.

​— Ви занадто бліда сьогодні, Маріє, — кинув він, проходячи повз о другій годині дня. — Можливо, безсоння? Кажуть, совість або нерозділене кохання заважають спати. Я все ще чекаю вашого дзвінка. Мій номер у вас є... у кожному букеті квітів.

​Марія навіть не здригнулася. Вона вводила дані в систему, і звук натискання клавіш був єдиною відповіддю на його провокацію. Всередині неї все кричало від огиди, але Лев вимагав тиші. Вона знала: будь-яке слово, будь-яка емоція стануть паливом для його брудної гри.

​Того четверга небо над містом затягнуло важкими, майже чорними хмарами. В холдингу «Оріон» стало темно, і ввімкнулося штучне освітлення, яке робило мармур ще холоднішим. Марія закінчувала звірку тижневих логів відвідувачів для служби безпеки. Це була відповідальна робота: кожна перепустка, кожен візит VIP-персони мав бути зафіксований із точністю до секунди.

​Саме тоді Максим вирішив зробити свій фінальний хід. Він підійшов до стійки, коли охоронець відійшов на пост біля ліфтів.

​— Маріє, ви допустили помилку в реєстрації вчорашнього візиту Громова, — сказав він, і в його голосі почулася дивна, тріумфальна нотка. — Андрій Іванович лютує. Дані в системі не збігаються з його особистим графіком. Це підрив безпеки першої особи. Ви розумієте, що це означає?

​Марія нахмурилася. Її пам'ять була бездоганною.

— Це неможливо, Максиме. Я особисто перевіряла запис Громова тричі. Він зайшов о 10:15 і вийшов об 11:45.

​— А система каже, що він не виходив взагалі, — Максим нахилився ближче, і вона відчула запах його дорогих парфумів, змішаний із запахом сигарет. — Хтось стер вихідні дані. І оскільки доступ до терміналу тільки у вас... ну, ви розумієте. Це звільнення з вовчим квитком. Або... — він зробив паузу, понизивши голос до шепоту, — ми можемо піти в мій кабінет прямо зараз, і я «знайду» бекап системи. Я виправлю це за хвилину. Ви просто будете мені винні... невелику послугу.

​Марія повільно піднялася. Вона подивилася йому прямо в очі — зелено-сіре на карі, сповнене підлості.

— Я ніколи не буду вам нічого винна, Максиме. Якщо в системі збій — ми розберемося з цим офіційно.

​— Ну що ж, — він знизав плечима, намагаючись приховати роздратування. — Самі обрали свій шлях.

​Він пішов до ліфтів, а через десять хвилин на внутрішній телефон Марії надійшов дзвінок. Секретарка Андрія Івановича, зляканим голосом: «Маріє, терміново в кабінет директора. З усіма логами за вчора».

​Коли Марія увійшла до кабінету на тридцятому поверсі, там уже було людно. Андрій Іванович сидів у своєму кріслі, темний і нерухомий, як грозова хмара. Поруч стояв Максим, намагаючись надати своєму обличчю вигляду «глибокої стурбованості». Також був присутній начальник служби безпеки, суворий чоловік із позивним «Грім».

​— Маріє Левицька, — почав Андрій Іванович, і його голос розрізав тишину кабінету, як ніж. — Мені доповіли про грубе порушення протоколу безпеки. Видалення даних про переміщення ключових інвесторів — це або некомпетентність, або саботаж. Що ви на це скажете?

​Максим ледь помітно посміхнувся, дивлячись на свої ідеально підстрижені нігті. Він був упевнений у своїй перемозі. Він сам, використовуючи свій доступ до маркетингового софту, який мав діру в безпеці, видалив ці рядки вночі.

​Марія вийшла на середину кабінету, і зрозуміла зараз настав час захищати свою честь.

​— Андрію Івановичу, — почала вона, і її голос був дивовижно спокійним. — Я передбачала, що система може дати збій. Тому протягом останнього тижня, через певні... дивацтва в роботі терміналу, я вела паралельний паперовий облік у власному блокноті, який завіряла підписом охорони кожну зміну.

​Вона поклала на стіл невеликий шкіряний блокнот. Максим зблід. Він не очікував такої старомодної прискіпливості.

​— Але це ще не все, — продовжувала Марія. — Оскільки пан Максим останні дні проявляв надмірну увагу до мого робочого місця і навіть залишав там предмети, які я змушена була видаляти... я попросила Громова, начальника безпеки, встановити додаткову камеру над рецепцією. Приховану. Щоб зрозуміти, хто саме залишає квіти і записки в неробочий час.

​В кабінеті запала така тиша, що було чути, як дощ б’є у панорамне скло. Максим почав повільно задкувати до дверей.

​— Грім, — коротко кинув Андрій Іванович.

​Начальник безпеки відкрив ноутбук і повернув екран до присутніх. На відео було чітко видно ніч. Дві години двадцять хвилин. Максим, озираючись, підходить до рецепції. Він не залишає квітів. Він дістає флешку, вставляє її в термінал і кілька хвилин щось швидко набирає. Потім він кладе на стійку записку і йде.

​— Це... це монтаж! Це провокація! — закричав Максим, і його голос зірвався на високий фальцет. — Вона мене спровокувала! Вона крутила мною, вона обіцяла мені...

​— Досить, — Андрій Іванович підвівся. Він здавався величезним у цьому тьмяному світлі. — Максиме, ви не просто порушили етику. Ви зламали систему безпеки компанії заради задоволення своїх ницих амбіцій. Ви ставите під загрозу репутацію «Оріона» через те, що дівчина на рецепції виявилася розумнішою і чеснішою за вас.

​Максим стояв, важко дихаючи. Його обличчя, зазвичай таке доглянуте, тепер нагадувало маску розпачу.