Розділ 6: Маска з мармуру

Перший день без нагляду почався з тиші, яка була оманливою. Марія стояла за стійкою, розправивши плечі. Її світло-русе волосся було зібране у вузол настільки тугий, що здавалося, він тримає не лише зачіску, а й її внутрішній стрижень. Вона знала, що сьогодні кожен її крок, кожен нахил голови будуть розглядатися під мікроскопом.

​Плітки, про які попереджали, вибухнули з новою силою. Вона бачила це по тому, як менеджери середньої ланки, проходячи повз, затримували на ній погляд трохи довше, ніж дозволяв етикет. В їхніх очах читалася не повага до нової колеги, а липке зацікавлення — «чиєю ж вона є насправді?».

​— Кажуть, Андрій Іванович особисто переглядав камери спостереження в контакт-центрі, щоб обрати собі нову... асистентку, — почула вона уривок розмови двох дівчат із відділу маркетингу, які навмисно зупинилися біля ліфтів поруч із рецепцією. — Дивись, яка фігура. Тонка, талія, довгі худі ноги. Вона явно не для того, щоб звіти друкувати.

​Марія відчула, як кров прилила до щік, але її обличчя залишилося незворушним. Вона дивилася крізь них, фокусуючись на моніторі. Її тонкі кисті рук, що лежали на чорному мармурі, були нерухомі. Вона не дасть їм задоволення побачити її слабкість.

​Об одинадцятій ранку автоматичні двері розчахнулися, і в хол увійшов він — Артур Громов. VIP-клієнт, інвестор, людина, чиє прізвище в «Оріоні» вимовляли пошепки. Громов не йшов — він насувався, як грозова хмара. Його обличчя було червоним від люті, а в руках він стискав шкіряний портфель так, ніби хотів його розірвати.

​— Де цей ваш залізний директор?! — прогримів він на весь атріум, ігноруючи чергу та систему перепусток. — Мені плювати на ваші протоколи! Я розірву контракт прямо зараз!

​Охорона на вході завмерла. Всі очі в холі миттєво звернулися до Марії. Це був момент, коли «вітрина» мала або витримати удар, або розбитися вщент.

​Марія глибоко вдихнула. Вона відчула, як у грудях прокидається лев.

— Доброго дня, пане Громов, — її голос пролунав чисто, спокійно і напрочуд мелодійно. — Ми чекали на ваш візит, хоча й сподівалися на більш конструктивний настрій.

​Громов зупинився перед стійкою, нависнувши над нею. Від нього пахло дорогим тютюном і гнівом.

— Ти хто така, барбі? Де Тетяна? Клич Андрія Івановича, поки я не зрівняв цей офіс із землею!

​— Тетяна в декретній відпустці. Мене звати Марія Левицька, і зараз я — ваш єдиний шлях до кабінету директора, — вона підняла на нього свої зелено-сірі очі. В них не було страху. Була лише крижана ввічливість. — Андрій Іванович зараз на засіданні правління. У вас є два варіанти: або ви продовжуєте кричати, і я викличу службу безпеки, що автоматично анулює ваші інвестиційні привілеї, або ви вип’єте кави в зоні очікування, поки я особисто повідомлю секретарю про терміновість вашого питання.

​Громов заціпенів. Він звик, що дівчата на рецепції лицемірять у ввічливості й задовольняють усі його крики, або ховаються під стіл. Ця ж дивилася на нього так, ніби він був непорозумінням у її розкладі.

​— Ти... ти хоч знаєш, хто я? — вже тихіше запитав він.

​— Ви — ключовий партнер «Оріона». Саме тому я пропоную вам зберегти обличчя і дочекатися професійної розмови, — Марія зробила жест рукою в бік шкіряних крісел. — Каву принесуть через хвилину. Чорна, без цукру, як ви любите?

​Вона не знала, чи любить він таку каву — вона просто вгадала за його типом характеру. Громов пихнув, поправив краватку і, на подив усіх присутніх, мовчки попрямував до крісла.

​У холі запала тиша. Співробітники, що спостерігали за сценою, почали швидко розходитися, уникаючи погляду Марії.

​— Браво, Левицька, — почула вона за спиною.

​Це був Андрій Іванович. Він вийшов із бічного ліфта, якого вона не помітила. На його обличчі була та сама ледь помітна посмішка хижака.

— Ви втихомирили Громова за кілька фраз. Тетяна зазвичай витрачала на це пів години і пачку заспокійливого.

​— Я просто роблю свою роботу, — відповіла Марія, знову фокусуючись на календарі відвідувачів. Її пальці знову ледь помітно тремтіли — адреналін почав відходити.

​— Ваша робота стає все цікавішою, — Андрій Іванович наблизився до стійки. — До речі, ви вже чули, що ви моя коханка?

​Марія завмерла. Вона повільно підняла на нього очі.

— Чула. І мені прикро, що в такій компанії кар'єрний ріст жінки автоматично прирівнюють до... постільних послуг.

​— Не звертайте уваги на шум, Маріє. В Оріоні плітки — це визнання сили. Якщо про вас говорять погано, значить, ви стали небезпечною для чиїхось амбіцій. Продовжуйте в тому ж дусі. І так... кава йому справді подобається чорна. Ви добре вчитеся.

​Він пішов, а Марія залишилася стояти під прицілом десятків очей. Вона витримала перший удар VIP-клієнта, але зрозуміла інше: тепер вона офіційно втягнута у вищу лігу інтриг. Прізвище «Левицька» тепер асоціювалося не з чесністю, а зі скандалом.

​Вона подивилася на свої руки. Тонкі кисті на тлі чорного мармуру здавалися білими, як сніг. Вона знала: цей сніг намагатимуться забруднити щодня. Але Лев всередині неї вже випустив пазурі.