Розділ 4. Справжня співбесіда.

   …На шкіряних дверях висіла табличка: “Голова “Rebuff” Іванчук Маргарита Олександрівна”. У кабінеті до якого ведуть ці двері сиділа сувора жінка, середнього віку. Вона зморщила свій лоб і роздивлялась нового кандидата перед тим, як провести з ним офіційну посвяту. Коли вона дочитала резюме, яке її дуже подобалось, жінка дістала з пачки тоненьку цигарку і почала палити прямо в кабінеті. Дим розчинявся разом з атмосферою домінантності. Маргарита Олександрівна дивилась на себе в дзеркалі і не могла терпіти те, як робота забирала з неї життя. Багато жінок в сорок років ще наскільки молодо виглядають, що хоч бери і на обкладинку глянця ліпи. Директору цього вже не світить. Вона вчергове затягнулась і її темно-зелені очі заплющились на декілька секунд. Маргарита Олександрівна уявила розмову з Богданом: які будуть питання, яка в нього буде реакція, що він захоче почути і що йому краще одразу не знати. Така невеличка підготовка була в честь того, що давно вже тут набирали новеньких. Останній раз це був молодий та безперспективний Антон пару місяців назад. Тому завтра цю корпорацію чекає подія знакова. Директор останній раз глянула в дзеркало і повернулась до вікна. Там була картина набагато приємніша. Сніжинки з невеликою швидкістю падали на обличчя сотням людей, точніше охоронців, які дуже вміло були замасковані під громадянських…

    Рука трималась на ручці дверей і Богдан відчував своє серцебиття. Знову це відчуття програшу, відчуття несправедливості. Час використовувати свій план. Час боротись, а не просто йти без бою. Богдан глибоко вдихнув.

- А може ви все-таки мене вислухаєте? Чи ваша контора - він показав пальцями лапки, не дивлячись на те, що Маргарита стояла спиною - якась справді шарашкіна? Хоча знаєте, можете не відповідати. Гадаю, так воно і є. Жодної згадки в інтернеті, якісь тупі методи запрошення. Що це за конверти? У вас взагалі тут є інтернет? Ви знаєте, що це таке? - Бодя викричав це і тепер його сміливість лопнула, як кулька. Він не був готовий отримувати відповідь.
Але голова обернулась з демонською посмішкою.
- Ти гавкаєш голосніше мого собаки. - посмішка стала ще страшнішою - Але собаки дуже вірні, знав про це? Вони будуть гризти глотки за свого господаря. А ти… Людина не системна… Віриш, мабуть, в свої ідеали і думаєш про те, як би оце повернулась місіс справедливість і нарешті обійняла тебе? Ех, добре вихований Богдане, зрозумій одну річ… - Маргарита почала давити пальцями собі віски - тебе зламає навіть один відсоток розуміння того, чим ми займаємось. Тому, заради Бога, іди вже звідси.

    У кабінеті миготіли невидимі іскри. Богдан дивився Маргариті Олександрівні просто в очі і думав, як зараз буде кепсько розплакатись. Він одразу чіплявся за основну фразу. Богдану буквально сказали, що його зламає задача. Тоді перша думка, яка прийшла хлопцю - P=NP мене зламає, а це прості залякування. 

- Що треба робити і коли приступати? - Бодя вимовляв це з скляними очима.

    “Потенціал нічого такий” - подумала в паузі Маргарита Олександрівна.

- Добре, буде в тебе ще шанс пожалкувати. Гарно тримаєш удар, але я вже знаю три способи, як тобою маніпулювати. Сильно відкриваєшся - станеш читаною книгою. Зараз береш руки в ноги і летиш до Діани. Кажеш, я дала добро на першу фазу. 

- Дякую. Вибачте, якщо щось зачепив там…
- Я зараз передумаю. - перебила його голова.
- Все, все. Пішов. - і дуже сильно посміхнувся. 

     Богдан вийшов з кабінету, зачинив двері та почав глибоко дихати. Навколо шуміли безліч нових колег, але гул серця перебивав цей ритм. Божевілля ситуації не зникає, а лише розбавляється наче фарби в палітрі. Відпускати так багато даних у повітря - помилка. Богдан це розуміє. Дуже добре розуміє. 

          Першим увагу звернув на хлопця Антон. Він сам новачок і розуміє, як ти себе почуваєш після співбесіди.

- Що тебе теж взяли на перший рівень? - спитав Антон.
- Що? - спочатку не зрозумів Богдан. - А, так. Мабуть, не розумію нічого. Що таке перший рівень? 

- Бачу ти взагалі нічого не знаєш - криво посміявся новий колега. - Ти зараз, як сліпоє кошеня. Це так смішно.

Сміятись причин взагалі не було. Для Богдана працівник став надто дратівливим. Той посміявшись, продовжив говорити.

- Короче, мені Діана казала, що в цій карпарації єсть тіпа чотири рівня. Спочатку ти стажор, тобі нічого не кажуть. Так як оце мені дали ноутбук. Чувак, тут нічого немає. Своя система, ні гуглів, ні ютуба… Нічого. - з великим захопленням почав ділитись своїм досвідом Антон. - Ну і секрети фірми теж тобі не кажуть. На другому рівні буде вже лучше всьо. Більша зарплата, з тобою всі считаються. Вже чекаю коли так буде.
- Ти на першому рівні?
- А на якому мені ще бути? Работаю оце третій місяць. Куча бумаг. Постійно треба перечитувати якісь анкети і складати їх по списку. Чесно, не дуже сложно. Але платять тут прілічно. - підморгнув Антон.
- Ти казав що рівні чотири. А що третій і четвертий? - старався знайти якусь цінну інформацію з води Бодя.
- Чесно, братік, я не знаю. Походу будеш начальство. Ну типу Діана це вже не другий рівень. Вона постійно за всіх відповідає і слідкує за всіма. Це трохи лякає, але кажу… Тут дуже солідна фірма, якщо ти поняв про шо я. Хай слідкують, нема шо скривать. - демонстративно підняв руки Антон і пішов далі. 

      Навіть така непродуктивна розмова дала Боді трохи інформації про це місце. Найбільше здивував факт, що якийсь працівник за три місяці не знав, що тут робиться. Та все ж Богдан вирішив списати на фактор саме цієї людини. Антон одразу здався йому максимально душною людиною, з яким спілкування - моральні тортури. Було зрозуміло одне - відповіді в Діани. Дуже хотілось поговорити з нею по душах, спитати те, що ще занадто рано питати.
      Богдан пройшовся по першому поверху, потім піднявся на другий і теж Діани там не було. Почав питати людей, всі вони відповідали сухо і автоматично. Тут раптовий погляд у вікно дав відповідь на запитання, чергова задача вирішена. Діана курить на вулиці. Але, як в математиці, так і в Rebuff менші задачі створювали більші і зараз Богдан розумів, що він навіть не почав щось вирішувати. Це лише підготовка, базові дані для того, щоб вирішити задачу всього його життя.
        На вулиці Діана дивилась на своє взуття. Їй здавалося, що кеди втратили той відтінок білого, щоб можна було надалі ходити в них на роботу. Чомусь, на її погляд, взуття завжди вважалось більш вагомим елементом одягу, чим все інше. Діана прискіпливіше його купляла, витрачаючи вагому частину своєї зарплати та мріяла, що колись в неї буде найбільша колекція кедів у світі. Цю ідилію перервав Богдан з виразом обличчя “контрольований хаос”.