Частина ІІ: Чистилище

Кожного вечора о сьомій я ходжу до спортзалу. Живемо ми небагато, але на підтримку форми вистачає. Заняття йдуть 2 години, тож повертатися мені треба вже пізно ввечері. Райончик у нас, м’яко кажучи, не дуже. Іноді можна натрапити на бездомного чи наркомана, або ж на якусь з місцевих «банд». Незважаючи на потенційну небезпеку, свого чоловіка я тривожити не хотіла. Він працює на будівництві і за зміну виснажується, як собака. На всякий випадок у сумці в мене завжди був перцевий балончик, але за два роки я ним жодного разу не користувалася.

Це був абсолютно звичайний вечір, такий як і всі. Я поверталася додому. О цій годині на вулиці рідко можна було зустріти людей. Коли-не-коли проїжджали автомобілі. Я проходила біля закритої вже продуктової крамнички, і раптом хтось поклав мені руку на плече. По всьому тілу пробіглися мільйони мурашок. Якось знайшовши його серед безлічі речей, що там лежали, я взяла його в руку, моментально розвернулася і пшикнула з балончика незнайомцю в обличчя. Він навіть не здригнувся. Здавалося, що він зовсім нічого не відчув. Одягнений був у чорний плащ аж до землі. На голову був накинутий капюшон. Найстрашнішим було те, що в його руці була велетенська коса! Вільною рукою він ухопив мене за передпліччя. Його долоня спровокувала на моїй шкірі нову хвилю мурашок. Він був наче з холодильника! А пальці… Відчуття було таке, ніби на них не було ані шкіри, ані плоті. Просто кістки. Незнайомець почав повільно опускати мою руку з балончиком.

― Заспокойся, ― промовив він хриплим, низьким, але на диво спокійним голосом і відпустив мою руку.

Я скористалася цим і знову направила балончик йому прямо в обличчя і натиснула. Їдкий газ огортав його капюшон з усіх боків, але він не реагував.

― На мене це не діє, ― монотонно сказав незнайомець і зняв з голови капюшон.

Я змогла роздивитися обличчя. Від цього виду балончик випав з моєї руки. Незнайомець дійсно був живим скелетом. Буквально! На голові не було ні волосся, ні шкіри. Очниці були пусті, замість вух і носа в голові зяяли діри. На місці голови був просто череп. Звичайний людський череп. Я заверещала.

― Т-с-с-с, не бійся. Знаю, як це виглядає у вашому світі. Але я не хочу причинити тобі зло. Навпаки – я хочу допомогти вам.

― Ти хто?! – я не могла стримувати емоції.

― Мене звати Смерть.

― Смерть? Клас! Я ще й з глузду з’їхала!

― Ні, я дійсно існую. І в мене є до тебе справа.

― Яка справа? І чому я взагалі повинна тобі довіряти?

― Не повинна. Просто вислухай мене. Я працюю в корпорації «Смерть». Думаю, ти й сама розумієш, що я там роблю.

― Ви вбиваєте людей?!

― Так, але не просто так. Доля вирішує, кому потрібно вмирати.

― Доля? Тобто ви вбиваєте когось по «примху долі»?

― Не по примху. Наказу.

― О, то доля вам наказує, що робити і кого вбивати. Як же ви з нею спілкуєтеся? Через голоси в голові?

― По-перше, це не вона, а він. По-друге, він наскільки ж реальний, як ти і я.

― То ще і Доля існує? Прикольна у вас банда, звісно.

― Ми не банда. Наша організація називається корпорація «Смерть». Вона підтримує порядок життя на планеті.

― Ага, і голова вашої «корпорації» ― Доля. То, що вам від мене потрібно? Чи я наступна у вашому списку?

― Ні. У такому разі я б з тобою не церемонився. Доля хоче, щоб ти попрацювала з нами.

― Ви хочете, щоб я вбивала людей? Нізащо!

― Ні, людей убиваю я. Я ж тут Смерть. Ти будеш працювати в чистилищі: вирішуватимеш кому потрапити в рай, а кому – в пекло.

― Як? Я ж тобі не Бог, щоб вирішувати ці питання.

― І справді, не Бог. Ти ж смертна. Смертні не можуть стати Богом. Ти лише відправлятимеш деяких людей до Бога. А деяких – і до Диявола.

― То й вони у вашій корпорації працюють.

― Так. На нас тримається все.

― Добре. Певно легше просто прийняти це, як факт. Не думаю, що мені вдасться це зрозуміти.

― Зрозумієш, як попрацюєш у нас.

― Але як я можу відправляти людей в рай і пекло, не вбиваючи їх?

― Це складно пояснити. Побачиш сама і зрозумієш.

― Яка мені з цього взагалі вигода?

― Ну, посада не найвища, але 50.000$ за день отримуватимеш.

Від такої суми в мене відвисла щелепа. 50.000$ в день! Та якщо пропрацювати навіть тиждень, можна заробити на непогану квартиру в центрі міста!

― Звідки у вас є такі гроші?

― Гроші – штука матеріальна. Це для нас не проблема.

― А де працювати?

― Тут також не все так просто. Наша корпорація знаходиться поза часом і простором.

― Це як?

― Як побачиш – зрозумієш.

― Але я не можу кинути свого чоловіка.

― Не бійся, він у тебе й сам зможе прожити. Та й це ж не надовго. Працювати в корпорації можна не більше тижня.