19. Сапфіріон який він?

• Ви маєте думати тільки про те місце, куди хочете переміститися. Ні про двері, ні про стіни, ні про що інше. І не думати як ви це маєте зробити. Просто загадуєте місце і малюєте перед собою знак, - і він малює в повітрі перед собою знак безкінечності. - зараз вам необхідно спробувати.

• А куди мені переміститися? Я ж тут взагалі нігде не була. - виявилося, що я справді ще нігде не була, окрім замку і магістрату, ну і ресторану.

• А ви задумайте мій будинок, так і в думках кажіть будинок мага Іона Рітла, - запропонувала маг Іон.

• А як я буду знати, що це ваш будинок?

• Я на столі залишив свій записник, знаєте не люблю цих техноштучок, завжди все записую від руки. Так от принесіть мені цей записник, він на першому поверсі в кабінеті, його легко знайти - двері відчинені , і там багато книг. Ну спробуйте, - скомандував Іон.

Я подумки промовляю : кабінет в будинку мага Іона Рітла. Тоді малюю перед собою знак безкінечності, і через секунду стою серед якоїсь кімнати. Починаю оглядатися, навколо багато шаф з книгами, також книги на підлозі та на столі. Таке враження ніби маг щось шукав в книгах, бо вони лежали хаотично, а на столі лежав розгорнутий товстелезний записник, я його закрила, не потрібні мені чужі секрети.

А потім промовила: кабінет для навчання в магістраті, намалювала знак, і через секунду стою знову в кабінеті. Простягаю записник магу, він махає головою, значить в мене вийшло з першого разу.

• Ви просто молодець, ваша високість. Давно в мене не було таких талановитих учнів. Років триста, - Іон тішився моєму успіху, - добре тепер вам ще дещо потрібно записати.

І ми ще з годину обговорювали та малювали схеми для різних переміщень. Я так захопилася навчанням, що навіть не помітила як швидко пролетіло дві години .

• Ми дуже щасливі ваша високість, що в нас є учениця. За два уроки, ми від вас отримали більше інформації, ніж за шістсот років. Як у вас так виходить бачити з іншого кута та читати по-новому те що здавалося ми знаємо на пам'ять? - маг Іон був реально задоволеним від витраченого на мене часу .

• А хіба це погано?

• Навпаки, це  те що ми чекали сотні років. Того, або ту, яка відкриє нам очі на звичні речі, які зовсім не такі, як ми уявляємо. А тепер біжіть, вас мабуть вже зачекалися.

Я так і зробила, промовила в голові, що хочу до тата в кабінет, і через секунду відкрила невидимі двері і вийшла ніби нізвідки в його кабінеті . А в кабінеті сиділи тато, імператор, Лука, Косма і Татіон.

• О всім привіт, тату я готова до екскурсії. Чи ти ще зайнятий?, - сказала на одному подиху, щоб не дати нікому навіть слова.

• Ні, ми вже все обговорили. Можемо вирушати, - тато зрозумів, що я не хотіла ні з ким з них розмовляти. І він звернувся до своїх гостей, - ми з донькою вас покинемо, ви можете залишатися в моєму кабінеті, або повернутися в замок. Ми повернемося до вечері.

І ми залишили їх, а самі пішли до шатлу. Я насправді дуже хотіла подивитися на Сапфіріон, який він мій другий дім.

Шатл злетів над землею і поніс над столицею, тато сам керував, ми нікого з собою не брали. Він неспішно облітав Аваран. З висоти пташиного польоту місто здавалося казковим, сині або блакитні дахи будинків потопали в зелених садах і парках. Будинки були різноманітні, від одноповерхових до висоток, на всіх дахах були намальовані іриними, так ніби ми летіли над полем.

Ми покружляли над містом і полетіли на захід, за столицею простягалися мертві поля іринимів, я бачила катастрофу, яка спіткала Позасвіття. Тисячі гектарів мертвої землі краяли моє серце, для тата це також було важко, він нічого не говорив, його сумні очі все сказали за нього.

А потім ми долетіли до смерекового лісу, як в нас в Карпатах, а посеред цього лісу я побачила дивні будівлі, схожі на фортеці. А коли ближче підлетіла, то перед моїм поглядом відкрилося чарівне місто. В мене не було інакших слів. Башти ,  мости, стіни, так ніби я потрапила в якусь казкову країну. Тато опустив шатл на площу, і ми вийшли на вулицю.

Нас ніхто не зустрічав, на площі нікого не було. Я оглядалася навколо, та нікого не було.

• Це місто - привид. Тут ніхто не живе, - відповів тато на моє німе питання.

• А чому?

• Це місто - академія магії. Колись я тут вчився. Всі маги Позасвіття і Міжсвіття мріяли вступити сюди. Це була найпрестижніша академія, в ній викладали тільки найкращі маги.

• Так чому її закрили?

• А хто в ній буде навчатися? За двісті п'ятдесят років жодної дитини не народилося. Останній курс випустився двісті п'ятнадцять років тому.

• Сумна історія, тату це виходить, що магія в Позасвітті вимирає разом з магами?

• Так, доню. Та вони не віддають собі звіту, живуть в своє задоволення, наживають скарби. А мали б шукати засоби для виправлення помилки. Я ж повірив, що Рожден знає як врятувати Позасвіття. А він просто скористався моментом, переконавши мене, що я не справився з цією роботою. Те що ти вчора вичитала в законі, для мене стало відкриттям. Замість того щоб шукати способи зруйнувати прокляття, він очорнив магів. Тепер я розумію, чому всі так зацікавилися зирянками. Це ж треба до такого додуматися. Я винен доню, я мав все перевірити.

• Тату, не картай себе. Все перевірити чи передбачити неможливо. Ми обов'язково подолаємо прокляття, разом. Треба вірити.

• Ти так говориш, ніби знаєш, ніби впевнена, що це можливо. І мені чомусь хочеться тобі вірити. Ти ж моє щастя, як я жив ці всі роки без тебе?

І тато пригорнув мене до себе, міцно, як тільки вимагало його батьківське серце. Ми обійшли пустинне місто, тато розказав, що завдяки магії місто не руйнується, воно ніби впало в сплячку. Сюди не може потрапити ніхто, окрім нього. Тут все так як було в останній рік навчання. Місто чекає коли тут знову з'являться нові студенти.

• А зараз доню ми полетимо до мого старого товариша. Його син маршал армії Позасвіття у відставці. Колись, до втрати частини своєї магії, він був бригадним командиром загону тіней. А після того,  як не зміг ставати невидимим очолив армію Позасвіття коли у нас була війна.