14. Поле іринимів

Я бігла садом, а може лісом. Сльози котилися моїм обличчям, застилаючи очі.

Душа пекла від болю, а серце гупало в грудях скаженим ритмом. 

Я картала себе, це я дозволила йому торкатися себе,  це я порушила свої ж заборони.

Вибігла з лісу і опинилася перед мертвим полем.

Зупинилася. 

Поле тягнулося за горизонт, сіра земля, без жодної травинки.

Мені відгукнулося це поле, ніби це моя обпечена душа, як палає і плаче одночасно. 

Я пішла полем до горизонту, хотіла вийти на пагорб, щоб оглянути його. 

Ступила на нього і відчула біль, яка линула з землі.

Йшла до пагорбу довго, мої сльози висохли, лише плакала душа, як і це поле - мовчки, безмовно, безшумно на одинці. 

Я поле, яке чекає любові, але її немає. Є тільки жага володіти, нічого не даючи взамін. 

Сіла на пагорбі, мені було все рівно чи забрудниться моя сукня.

Земля була теплою. І я лягла, простягнула ноги і руки.

Ми схожі з нею, обидві нещасливі і некохані. 

Нами хочуть володіти, та не любити.

Поле відгукнулося, і почало колихати мене як маленьку дівчинку. 

Це було якось незвично, відчувати себе ніби в колисці, але дуже затишно. 

Дивне відчуття. 

Ти ніби на сірій землі, а відчуття ніби на перині. 

Я задрімала, втихомиривши свою душу. 

Проснулася від того, що щось лоскотало моє обличчя.

Відкрила очі і побачила над собою квіти,  срібнобілі  з сапфіром посередині.

Від несподіванки я підірвалася з землі і застигла від побаченого.

Замість сірої землі - поле найпрекрасніших та недоторканих квітів, які світилися на сонячному світлі. 

Я серед поля іринимів, сяючих і живих, моє серце співало.

Вони цвіли майже всі, дорослі квіти досягали мені до колін. Пагони майбутніх квітів проростали невеликими кущами, які росли не рівномірно. Одні квіти вже цвіли, а інші лише проростали з землі. Створюючи ефект постійного цвітіння. Я присіла на землю біля буйно квітучого куща, щоб краще розглянути квітку.

 Тонкі, немов шовк, пелюстки цієї квітки випромінюють м'яке золоте сяйво. Вони граційно вигинаються, створюючи форму, схожу на чашу, готову прийняти коштовний скарб.

У самому серці квітки, наче заховане диво, сяє яскравий сапфір. Його глибокий синій колір контрастує із пелюстками з білого золота, створюючи зачаровуючий ефект. Сапфір випромінює внутрішнє світло, наче в ньому живе маленьке сонце.

Тонке, але міцне стебло, вкрите дрібними золотистими ворсинками, підтримує цю дивовижну квітку. Воно гнучке, але стійке, немов нитка, що з'єднує небо і землю.

Листя іриними – це мереживо з тонких золотих прожилок на прозорому зеленому тлі. Воно нагадує крила казкового метелика, готового злетіти в будь-яку мить.

Іринима випромінює ніжний аромат, що поєднує в собі солодкість меду та свіжість весняного ранку. Він наповнює простір теплом і спокоєм.

Ця квітка – втілення краси та магії, здатна надихати та зачаровувати.

Я сиділа біля квітки мов зачарована, вдихаючи п'янкий аромат. Подув вітерець, і пелюстки квітки зірвалися і полетіли, а сапфіри впали на землю.

І до мене дійшло, що сапфіри - це насіння. Не довго думаючи, я зібрала сапфіри в долоню, може вдасться зберегти і коли я проснуся - вони будуть в мене в руці.

Я тримала насінини в руках наче скарб, лягла в квіти, а руки тримала на грудях біля серця. І я заснула.

Прокинулася на сірому полі, а в руках насінини іринимів. Я хотіла скакати від щастя. Та ще одна дивна думка прийшла в голову.

Мені потрібно набрати цієї сірої землі, і я розірвала підкладку сукні та набрала в неї кілька пригорщ землі.

І я полетіла до замку, щоб десь посіяти насінини.

Не знаю як, але я знайшла дорогу додому, бо як бігла від імператора, то не бачила куди.

По дорозі нікого не зустріла, залетіла до спальні. На терасі було багато горшків з квітами, оглянулася та побачила один порожній, він стояв позаду всіх.

Швидко достала його висипала в нього землю, а потім зробила невеличкі рівчачки пальцями і посіяла насіння. На терасі працювала авто зрошення, як тільки я поставила перед нами горошок з посіяними квітами, воно відразу включилося, наче відчуло, що потрібна волога.

Почула розмову на підвищених тонах з тераси нижче поверхом, я підійшла ближче, щоб подивитися хто свариться.

На терасі, де ми зранку снідали, сиділа бабуся і тато. І бабуся сварилася з татом:

• Кипріан, ти що наробив? Навіщо ти дозволив йому наблизитися до Ніни?

• Він запевнив мене, що Ніна хоче бути з ним. Просто боїться нам сказати.

• Ти дурень,  замість того щоб поговорити з донькою, ти знову слухаєш Рождена.

• Мамо, а якщо б виявилося правдою, і вона б пішла за ним?

• І ти б відпустив?

• Я не знаю, та я боявся, що зроблю не вірно, якщо вони не поговорять.

• Твоя донька розумніша від тебе, але ти зробив її боляче.

• Чому? Що такого сталося? Вони ж просто поговорили.

• Та про що тобі казати, ти навіть не розумієш. І я не зможу тобі пояснити, ти не розумієш її почуттів, бо ніколи такого не відчував.

• Ти хочеш сказати, що Ніна вміє кохати?

• А ти думаєш чого він припхався особисто, а не прислав свого пса Татіона. Він знає, що вона кохає, насправді. Ти забув як Рита тебе кохала?

• Ні мамо, я ніколи не забуду Риту, і як з нею поряд було добре. Наша донька буде вічно нагадувати мені про ті три роки щастя. Я тільки жалкую, що не зміг відповісти взаємністю, я би все віддав, за те щоб відчути такі почуття.

• Так, ви не відчуваєте і не можете відповісти взаємністю, але ви берете з них все без залишку. Якби тоді ти не відпустив Риту, вона б згоріла, навіть якщо ти був дуже обережним.

• Мамо не рви моє серце, може я не можу кохати, але біль від розлуки я відчуваю.