12. Вдома?

Я дивилася на сині гори і не могла повірити своїм очам. 

Фома пішов вперед,  а я за ним.

Коли до замку залишилося буквально метрів двадцять - відчинилися двері, і звідти вийшло з десятеро людей. 

Фома підійшов до натовпу, щось сказав, а тоді розвернувся підійшов до мене та сказав:

• Прощавай, Ніно. Бережи тебе, Бог.
• Дякую, Фома, якби не ти мабуть мене б вже не було в живих.

І його обійняла на прощання. Бо мені він здався якимось близьким. 

А тоді стою і дивлюся в незнайомих мені людей,  чи не людей.

Від натовпу відділився високий та широкоплечий чоловік, на вигляд йому не більше шістдесят років. 

Каштанове волосся, з проблисками першої сивини, блакитні очі, скоріш не блакитні а яскраво-сині.

Він боязко посміхався до мене, і тут я зрозуміла, що вже бачила його десь. Він здався мені знайомим.

• О, Боже! Тато?- я майже прошепотіла, а він почув, чи прочитав по вустах, прискорився і за мить загорнув мене в батьківські обійми.

• Доню, ти вдома. Слава Богу.

В його синіх очах заблистіли сльози , він почав цілувати моє обличчя, руки. І при цьому він не стримував сліз.

Біль розлуки, та радість від зустрічі -  все змішалося воєдино. 

Ми простояли в обнімку хвилин десять,  а потім він  взяв мене за руку та повів крізь натовп зустрічаючих в синій замок.

Я відчувала себе маленькою дівчинкою, яка похапцем біжить за татом, бо боїться загубитися в юрбі. Я так вчепилася за його руку, що він це відчув, посміхнувся,  поцілував в чоло та тихо сказав:

• Не бійся, більше нічого не бійся. Я з тобою.

Ми разом увійшли у широко відчинені двері, і коли я переступила поріг замку зазвучала мелодія, тиха та така ніжна, так ніби замок зустрічав мене.

Я думала, що замок старовинний, бо ззовні він так і виглядав, та всередині - це було сучасне житло. Оздоблення стін і стелі є одним цілим, по ніжно блакитних стінах росли білі квіти, схожі на мій кулон, а всередині кожної квітки виблискував сапфір, квіти тягнулися до стелі, а стеля була оздобленна розсипами сапфірів, на вікнах великих розвівалися ніжно білі фіранки.

Я розглядалася навкруги, я такого нігде не бачила, а далі мій погляд впав на стіну, де увесь ріст висів портрет мами. Я підійшла ближче, щоб розглянути таке рідне обличчя. Вона була щасливою на цій стіні і в цьому замку, та що ж все таки сталося?

• Доню, - голос тата відірвав мене від думок, я оглянулася та побачила жінку, старшу жінку, - доню, познайомся це твоя бабуся Васса.

• Доброго вечора, - сказала я, бо не знала, що сказати.

• Ніно, не бійся. Я не кусаюся, обійми свою стару бабу, - вона сказала і засміялася, і сама мене обійняла, - так  дай но бабі роздивитися тебе дитино.

Вона взяла мене за руку і розкрутила ніби в танку, помахала головою, сплеснула руками, хмикнула кілька разів, а тоді сказала:

• Ти моя копія в молодості, я була така ж красуня. Тобі треба прийняти ванну, пішли. Кипріан, дай нам з півгодини, накривайте стіл у малій вітальні, ми швидко.

І вона мене повела на другий поверх , а там у велику спальню. По дорозі розказувала, що це моя кімната, якщо мені, щось не сподобається, то все швидко змінять. Я скинула з себе весь свій одяг, я не стидалася її, і вона навіть оком не повела. Бабуся торкнулася мого одягу і він щез, а вона лише посміхалася, а далі ми зайшли у ванну кімнату, розміром як пів мого будинку.

А сама ванна, це як маленький басейн, я навіть не запитала, а просто залізла у теплу воду. Там було досить глибоко, це не ванна, а басейн, бо води було по шию. Я впірнула з головою, мені хотілося змити з себе події останніх днів свого життя, а може й місяців. Я пірнала і виринала кілька разів, а бабуся сиділа поруч на лавці, та милувалася мною. Коли нарешті, я зрозуміла, що мені стало добре, я вилізла, а бабуся огорнула мене у великий та м'який рушник.

• А тепер пару рухів, і ти будеш як нова монетка, - сказала вона, махнула рукою, і я відчула, як моє волосся стає сухим, а шкіра ніжною та м'якою, - яке ти хочеш плаття, синє чи блакитне?

• Ні, тільки не синє і не блакитне, -  я була проти цих кольорів.

• Добре, кажи який колір ти хочеш.

• Молочнобілу.

• Добре, закрий очі, - я так зробила, а коли почула команду відкрити, то вже була в сукні молочно білого кольору, з ніжного шовку, - подобається?

• Так, вона прекрасна, дуже дякую, - і ми обійнялися .

• Пішли, ти мабуть дуже голодна, бо твій шлунок скоро почне кричати, - і справді мій шлунок так бурчав від голоду.

Ми спустилися на перший поверх, до малої вітальні. Яка ж тоді велика, коли мала вітальня була до сто квадратних метрів, вона була напівкругла, така ж світла з великими вікнами та дверима на терасу. Стіл був закладений безліччю різних страв та напоїв, ми присіли утрьох, і більше нікого не було. Я не бачила на столі алкоголю, була вода та соки, щось схоже на морс, а може то компот. Я вже дуже хотіла їсти, а коли на столі скільки різних наїдків, що аж очі розбігаються, то вже не могла дочекатися, щоб можна було хоч щось з'їсти.

• Ніна, ти коли їла востаннє?- тато зрозумів також, що я дуже голодна.

• Вчора зранку, снідала вівсянкою, - я чомусь зашарілася від своєї відповіді.

• Так, давай ти спочатку поїж, а потім ми поговоримо. У нас для розмов багато часу, встигнемо.

І я накинулася на їжу, бо інакше не назвеш. Я їла відразу кілька страв. І салат, і м'ясо, і канапки, і гарнір. Хвилин двадцять накидала їжі до шлунку, поки відчула, що наситилися, запила все з'їдене морсом з малина і оперлася на спинку крісла.

Батько різко встав зі стільця, та рушив на вихід, тільки сказав:

• В нас гості, сидіть тут.