11. Втеча і погоня

Я прийшла в ресторан саме тоді, коли жінки скупчувалися по групах, щоб відправитися на екскурсію "Віднем".

Тоня мене побачила та підійшла,  я не хотіла з нею сваритися,  я взагалі, більше нічого не хотіла. 

• Ніна, ти можеш заспокоїтися. Ну нічого ж не сталося такого, що тебе так настрашило. Ти собі щось напридумувала,  - вона старалася мене заспокоїти, - ми зараз поїдемо на екскурсію,  ти трохи заспокоїшся,  а потім підемо на навчання,  а ввечері у нас заплановано похід у нічний клуб. Хіба тобі не хочеться розважитися?

• Тоня, не мели дурниць. Я знаю,  що мене чекає. В кращому варіанті я помру через тиждень, в гіршому- сьогодні. Тому я буду поводити себе як хочу,  хіба, що ви мене знову приспите, - я сказала відверто, без всяких задніх думок, бо воно все йшло до цього.

• Що я можу зробити для тебе? - запитала вона. О в монстрі проснулася совість, та я сказала в голос інше.

• Дай мені прожити цей день, як я того бажаю. Можеш?

• Я буду поруч, роби, що твоя душа бажає, - і вона з повагою пропустила мене вперед, наче я не бранка, а принцеса.

Ми вийшли з готелю на вулицю. Так як і розказувала Люда, місто чимось було схоже на Відень, та це був точно не Відень. 

Нас чекав автобус,  марку я не роздивилася, я пройшла і сіла на самому заді, Тоня біля мене. Автобус рушив і у вікнах замиготіли будинки і вулиці.

Екскурсовод розповідав історію Відня,  я не слухала, а просто притулилася до вікна, та чекала своєї смерті. 

Від вікна відбувалося синє світло на мої руки, вікно було гаряче. 

Стоп, це не вікна. Це - екрани.

Нас везуть кудись, але точно  не по місту. Це велика кінобудка на колесах. 

Я запитально подивилася на Тоню, показуючи синє світло, яке відбивалося на долоні, коли я її притуляла до вікна. 

• Хто ж ти насправді Ніна? Ти розумієш мову, бачиш приховане, ти інакша. Лука був правий. Так, це екрани. - вона майже прошепотіла мені на вухо, потім додала, - може ти хочеш їсти чи пити?

• Я хочу дивитися своїй смерті в очі, а не бути заторможеним овочем,  якого напічкали гидотою, від якої мені знесе дах.

• І це ти також знаєш, тому в готелі не пила і не їла?

• Так.

• Тоді нічого не їш і не пий. Зараз будуть вгощати морозивом, його також не бери. Якщо дуже хочеться попити,  то на площі  де ми зупинимося є фонтан - це єдине місце де можна напитися води. - вона ризикувала, коли це мені розповідала. Я навіть почала її поважати.

• Дякую, - і більше ми не розмовляли.

За хвилин двадцять автобус зупинився на площі,  в центрі якої був фонтан, обабіч було багато різних магазинчиків і яток з солодощами та фруктами. 

Я вийшла з автобусу, та направилася до фонтану. Роман хотів піти за мною,  та Тоня його зупинила,  щось йому сказавши, і він напівдорозі зупинився.

Я сіла на край фонтану, та зачерпнула рукою води, бо хотіла не тільки пити, але й їсти. Бо вже більше доби нічого не їла. 

Нижче за фонтаном проходила дорога, та автомобілів на ній не було.  Можливо на час екскурсії її перекривають, щоб ми не зрозуміли, що зовсім не у Відні, а фіг знає де.

Та це вже все не мало значення.

Я помру.

Єдина думка, що повністю заполонила мою голову.

На мене накотила така туга, що з моїх очей почали капати сльози, це ж треба так вляпатися. Моє життя закінчилось, навіть не почавшись. Я не мама, я не дружина, я не знаю хто мій тато, а той кого я покохала всім серцем і була готова піти за ним хоч на край світу - розтоптав мене, наче якусь комашку.

Я обернулася до площі плечима, щоб ніби не бачив, що я плачу. Запхала ноги у фонтан, прямо в мокасинах. Час від часу схилялася, щоб зачерпнути в долоні води та вмити заплакані очі.

• Боже, за що? За які гріхи? - я говорила сама до себе, та зверталася до Бога, - що я зробила не так, навіщо ти мене так караєш? Боже я так хочу жити. Допоможи мені, прошу..

Перед фонтаном різко зупинилося велике авто, я не зрозуміла, що сталося, та відкрилися двері і з автомобіля до мене закричав якийсь чоловік:

• Ніна! Хутко в авто! Чого сидиш? Жити хочеш?

• Так, - тільки й сказала.

• Бігом, - закричав він.

І я через фонтан побігла до автомобіля, а кутовим зором бачу, як Роман біжить напереріз, щоб не дати мені сісти в автомобіль.

Я в останню мить заскакую в авто, і воно зривається з місця, та летить з шаленою швидкістю. Я нічого не розумію, а водій показує мені, щоб я прищепила реміня, які були з двох сторін крісла., я насилу їх зчепила в себе на животі, і лише тоді підняла голову, щоб поглянути куди ми летимо.

Бо ми їхали так швидко, мабуть поверх двісті кілометрів за годину,таке враження, що авто відривається від дороги.

Ми виїхали на трасу, ніякого міста не було, мабуть це все декорації серед поля, для таких я.

Авто не зупинялося, а навпаки нарощувало швидкість, я трималася двома руками за крісло в якому сиділа, та дивилася на дорогу, по якій ми обганяли рідкі автомобілі, яких я ніколи не бачила.

Мій рятівник нічого мне говорив, він крутив кермо, обганяючи маленькі авто, які навпроти нашої були набагато меншими. Ми влетіли в лісову гущу, та він не зупинявся. 

Ми пересікли ліс і виїхали на дорогу, на якій стояла вантажівка. Як тільки ми зупинилися біля неї, відкрилися двері у причепі і звідти зїхало таке ж маленьке авто, які ми обганяли дорогою сюда. Водій повернувся до мене і скомандував:

• Ми пересідаємо в муху, швидко.

Я хутко вилізла з автомобіля і сіла на переднє сидіння мухи, дивна назва для авто, але й справді воно було схоже на маленьку чорну муху, а наше авто загнали у вантажівку і вона поїхала.

Ми залишилися удвох, він кинув мені рюкзак: 

• В рюкзаку є одяг - переодягнися, я зачекаю на вулиці.