8. Монстри в людській подобі

В понеділок я йшла на роботу з думкою про звільнення, бо боротися з ним в мене не вистачить сил, а останні події вказували, що він не зупиниться.

Та на мій превеликий подив його не було і мене ніхто не зачіпав, хлопці тільки здалеку привітно усміхалися та не наближалися, вони якось відсторонилися від мене. 

Коли я заходила в їдальню, вони дружно її покидали, якщо ми пересікалися в коридорі, то вони раптом різко розверталися та йшли в іншому напрямку, або заходили в кабінет.

Навіть коли я йшла до директора, то жодного разу я не зустрічала Романа, він на той час ніби розчинявся.

Так промайнув квітень та травень,  прийшло літо. А мій спокій пропав. Мені почали снитися жахи, та скоріш за все це було наслідком мого болю. Я щосили намагалася викинути його із своїх думок, та він як настирлива муха - знову повертався. Після такого може приснитися що хочеш, і не тільки монстри з синіми очима, які ганялися за мною в синіх горах.

В одну із таких ночей я проснулася з криками, бо у вісні падала в безодню з гори. Вкрилася холодним потом, в голові досі я чула свій крик, коли монстр скинув мене зі скелі. Я встала і пішла на кухню, була третя ночі.

Спати більше не хотілося, зварила каву і дістала скриньку, яку мені залишила мама у спадок.

Я відкрила її і знову сіла перечитувати останнього листа від матусі.

" Доню!

Цей лист ти читаєш тоді, коли мене немає більше поруч.

Ти пробач мені, що не змогла тобі все розповісти. І зараз я не можу відкрити всієї правди, бо вона палить моє серце синім вогнем.

Ти моє щастя, я взагалі не сподівалася, що колись стану мамою.

Ти пізня дитина, я народила тебе, коли мені виповнилося сорок шість років.

Ти дитина взаємного кохання. Це правда, твій батько він найкращий чоловік, якого я зустріла в своєму житті. До останнього подиху я кохаю його.

Ти не ображайся на нього, він не в силах змінити своє життя, і обставини при яких ми познайомилися. Та він зробив все для того, щоб ми з тобою жили. І це йому дорого вартувало.

Ти єдина його кровинка, та ми з різних світів. 

Ти маєш дотримуватися деяких правил, що убезпечать тебе від біди. Прошу виконуй їх.

Перше правило: ніколи не здавай кров на аналізи, навіть якщо це буде життєво необхідно, бо наслідки будуть непередбачені.

Друге правило: не вживай алкоголь, ні в якому вигляді. Це врятує твоє життя.

Третє правило: не продавай своє кохання за гроші чи посади, обирай взаємність. Краще будь самотня, чим іграшкою в чужих руках.

Я залишаю тобі свій кулон з сапфіром у вигляді квітки, ця квітка називається Іринима, вона символізує чистоту і невинність, справедливість і взаємне кохання. Цей кулон буде тобі повідомляти, що ти в небезпеці, або твої дії не вірні. Ти почуєш, що він нагрівається - це знак зупинитися. Дослухайся до його підказок, він жодного разу мене не підвів. Цей кулон має одну особливість - його ніхто не зможе з тебе зняти чи вкрасти. Він як маяк, який буде кликати в твоє життя тільки надійних друзів, які ніколи тебе не зрадять.

Ти мій скарб, я вірю, що ти зустрінеш того, хто любитеме тебе, як свою душу.

Живи довго і щасливо.

Мама."

Я читала цей лист в сотий раз, і кожен раз ніби вперше.

" Твоя мама була в цьому світі,- сказала Іра.- Іриними не ростуть на Землі.

Тепер я це знаю, але тоді я шукала в інтернеті, що це за квітка, та інформації не знаходила.

Та все ж дивне правило не пити алкоголь, як на мене. Не бачу нічого поганого в келиху вина- додала Ліда.

І на це була причина, скоро ви про неї дізнаєтеся - дівчатам було цікаво, і я перепитала - продовжувати?

Так, - хором сказали мої гості."

Я склала листа назад в скриньку, та мабуть все таки була сонна, бо вміст скриньки вивалився на підлогу разом з скринькою. Я схилилася збирати коштовності, які мені залишила мама, зібрала назад на стіл та полізла під стіл за скринькою, а вона не витримала падіння і розсипалася на частини. Я засмутилася, що не вберегла, зібрала частини та також поставила на стіл, щоб спробувати зібрати до купи.

Скринька була дерев'яна, мабуть пересохла від віку. Я оглядала всі частини з яких вона складається, і при огляді нижньої частини я побачила прихований відсік з якого виглядала фотографія. Я легенько її потягнула, щоб не розірвати. Те що я побачила на цій фотографії - ввело мене в ступор.

На фотографії була зображена моя мама в обіймах чоловіка на фоні гір, та саме дивне в цій фотографії було те, що вона була кольорова, в мамі на ній не більше сорока років.

Я уважно дивилася на щасливу маму в обіймах синьоокого чоловіка, на фоні Сапфірових гір, таких як в офісі. Я не могла повірити своїм очам. Двоє щасливих людей дивилися на мене з фотографії. І тут до мене дійшло, що на фото мій батько. Я розглядала його і побачила багато схожого - розріз очей, каштанове волосся, така ж посмішка, навіть підборіддя. Я сиділа і плакала над нею.

Важко визнавати, що ти сама на цілий світ. І двоє найближчих людей - тільки на фотографії.

Я пішла і заснула, і на цей раз мені не снилися монстри, а синьоокий чоловік з фотографії, я проснулася щаслива, але  від чого так і не могла зрозуміти.

Це була неділя, сонячна і тепла. Сидіти вдома в такий гарний день просто гріх, і я вирушила в Старе місто. Зробила собі міні-екскурсію, пішла в фортецю, хоча була там сотні разів, та чом не згадати минуле мирне і щасливе життя, а з фортеці рушила до ратуші, щоб з'їсти морозиво та випити айс-лате. До кіосків були черги з туристами, тому я пішла далі і вже майже повернула на інший бік вулиці побачила Люду, яка сиділа на терасі ресторану в самоті. Я розвернулася і пішла до неї, вона не дуже була рада мені, та і все ж присіла до неї за столик, на якому стояла майже порожня пляшка від вина.

• Привіт, ти сама? - я запитала в неї.
• А ти тут бачиш ще когось? - вона була п'яна.
• Може я відвезу тебе додому?  - я запропонувала .
• А що я там буду роботи? Плакати в подушку?
• Ти чого? Що сталося? - я справді почала непокоїтися за неї.
• Ніна, скинь рожеві окуляри і подивився навколо.
• І що я маю побачити?
• Монстрів. Ти що зовсім дурненька? Ми працюємо в корпорації монстрів.
• Ти п'яна, що ти таке верзеш?
• Це ти сліпа. Скільки нас залишилося, тих хто прийшов на роботу першими? П'ять. Нас залишилося п'ять. - в її голосі відчай переходив у розпач.
• Не сподобалося, і вони розрахувалися.
• А тобі все подобається? Ах да, ти в нас найкращий працівник. Ти ніфіга не знаєш, сидиш в своїй конурі, зарилася в свої рахунки.
• Чого я не знаю?
• Відчепися ,я тобі нічого не розкажу, бо Косма мене приб'є .
• Що, Косма? Ти з ним?
• Не дивися на мене так, я нічого такого не зробила. Я кохаю його, а він мене, а може й ні. Я вже нічому не вірю, навіть своїм очам.