Розділ 2. Глава 2: Кава та корпоративні карти

П'ятнадцять хвилин недільного часу в затишному залі ресторану «Шо» / SHO пролетіли непомітно, наче один уривчастий пакет даних у швидкісному шлюзі. Поки Ксеня, ретельно зважуючи кожне слово, розповідала про свій Рахівський район та тата-ґазду, її пальці мивоволі гортали важкі сторінки крафтового меню. Сергій не намагався вдавати з себе знавця чи постійного відвідувача цього місця й тим паче не розбирався в тонкощах її звичної гірської їжі — він просто знав, що тут недалечко є таке хороше етно-кафе, де можна спокійно передихнути. Чоловік спілкувався рівно, делікатно, по-батьківськи чекаючи, поки вона сама зорієнтується серед назв страв. Визначитися із замовленням їм вдалося прямо під час розмови, без жодного офісного поспіху чи пафосу. Коли офіціантка нарешті прийняла їхній лаконічний вибір, лід остаточно розтанув: гаряча кава на піску та свіжі запечені сирники повернули Ксені той самий спокій, якого їй так бракувало після важкої залізничної дороги.

Майже три чверті години, проведені за дерев'яним столиком біля панорамного вікна з видом на скляні каскади «Паруса», пройшли у спокійному, розміреному русі. Вони з'їли обід на рівних, тримаючи чітку субординаційну дистанцію вихованих людей різних поколінь. Ксеня не почувалася зобов'язаною, а Сергій, зберігши легенду скромного працівника відділу логістики, отримав справжнє задоволення від спілкування з дівчиною, чия природна щирість була вищою за будь-які корпоративні стандарти.

— Та чому би мала-м шкодувати, вуйку Серррегію... — відповіла вона, і хоч як намагалася ретельно підбирати тутешні міські слова, її рідна рахівська природа все одно на кожному кроці ламала столичну мову. Тверді, розкотисті «Р», специфічні «Л» та звичні гірські звороти проривалися через слово — це було так само невіддільно від неї, як у Марка Соломоновича його вічне одеське «Г». Для дівчини, яка п'ять років провчилася у затишному Ужгороді серед своїх і для якої рідкісні кияни там здавалися майже іноземцями, цей засклений Київ став іншою планетою, де вона сама почувалася повною чужинкою. — Гррромада наша квасівська великі надії на мене покладає, гроші на сю прррактику всім селом збирррали, аби-м я залізо київське вивчила та назад ся веРРРнула — систему захисту нашої місцевої лісової упрррави та земельні рРРєєстррри піднімати. У нас у гоРРРррах рРРобота теж чекає, лем знань таких низькоррривневих, як у вашому «Олімпі», май ніде більше не здобути, коби-м як не шукала. Так що відступати мені немає куди, паничу... ой, вуйку світлий. Важко туйкі у вас, галасливо, але код скрізь однаковий — він або прррацює без помилок, або падає, тррретього залізо не знає.

Сергій Олександрович ледь помітно підняв брови, глибоко вражений почутим. У його кабінетах на тридцятому поверсі щодня крутилися пафосні київські мажори та дипломовані столичні кар'єристи, які думали лише про опціони, відсотки від инвесторів та дорогі машини в лізинг. А ця двадцятичотирирічна дівчина з ужгородським дипломом сиділа перед ним у простенькій блузці й говорила про борг перед своєю високогірною громадою з такою суворою, первозданною честю, яка в сучасному кібербізнесі Печерська давно здавалася вимерлим архаїзмом. Тепер він остаточно переконався, що його внутрішнє рішення привезти її саме сюди, в «Шо» / SHO, де мазанкові стіни та запах домашньої випічки нагадували про рідний дім, було єдиним правильним кроком для її адаптації в цьому заскленому місті.

— Про громаду — це сильно, Ксене. Зараз рідко від кого таке почуєш, — абсолютно щиро, без жодної фальші промовив Бос, дивлячись на неї вже зовсім іншими очима. Батьківський інтерес у ньому розгорався дедалі сильніше. — Значить, у Квасах Windows і мережі вчили? Андрій Марсік казав, що Ви лише вчора приїхали, але вже налаштовані дуже серйозно. Де, якщо не секрет, дівчина в горах так глибоко освоює низькорівневий код?

Ксеня вперше ледь помітно посміхнулася кутиками губ, хоча погляд залишався серйозним:
— Та яке там секрррет, вуйку... У мене тато — звичайний лісник у Квасах і міцний ґазда, він залізо не вельми знає, лем кожну овечку на полонині за сто кррроків бачить і вівчарррити мене змалечку вчив. А от комп'ютеррри я вже сама, кой у школу пішла, а далі в універррситеті в УжгорРРоді на комп'ютерррних системах п'ять ррроків відбарабанила. РРРазом із хлопцями архітектуррру мікррропррроцесорррів та низькоррривневий Сі вивчала, аби лісове господарррство автоматизувати. Мені до душі, кой система прррозоррра, кой кожен пакет даних видно, куди і звідки він іде. Головне — чиста логіка, а міські інтррриги то все суєта суєт, паперрри перррекладати багато рррозуму не тррреба, пррравда ж?

Сергій Олександрович мимоволі закашлявся, намагаючись приховати добродушну посмішку, адже її фраза про «папери перекладати» вдарила точно в його поточну легенду скромного логіста. Він тихо хмикнув, з повагою хитаючи головою. Бос уже чітко бачив, що перед ним сидить не просто чергова практикантка на побігеньках у кадровичок, а справжній, рідкісний Грааль знань, чий аналітичний розум та загартований характер у майбутньому здатні перевернути всю Корпорацію «Олімп».

Він уже збирався делікатно розпитати її про перші враження від серверної третього поверху, коли до столика знову безшумно підійшла офіціантка, тримаючи в руках маленький блокнот...

Коли вони повернулися до Корпорації, листопадове сонце вже стоїло в самому зеніті, випалюючи останні ранкові тіні на гранітних тротуарах. Величезні скляні двері центрального входу «Олімпу» безшумно розійшлися в сторони, підкоряючись сигналам автоматичних детекторах руху. Двоє двометрових охоронців на прохідній, помітивши наближення пари, миттєво витягнулися струнко біля ресепшену. Їхні обличчя знову набули кумедного, остовпілого виразу. Вартівники мовчки переглянулися між собою, намагаючись втиснути у свої службові інструкції те, що вони бачили на власні очі: всесильний Керівник Корпорації повертався з прогулянки разом із тією самою колоритною дівчиною, яка ще вчора штурмувала прохідну.