Розділ 1. Глава 6: Код прохідного режиму

На першому поверсі дзеркального хмарочоса Корпорації «Олімп» на Кловському узвозі панувала сувора, майже воєнна безпека. Величезні трикутні турнікети з нержавіючої сталі, камери з розпізнаванням облич та двометровий начальник варти — колишній армійський спецназівець із масивною, залізобетонною мускулатурою в бездоганно випрасуваному чорному костюмі — холоднокровно фільтрували натовп міського планктону. Тут кожен офісний миш мав мовчки прикласти свій цифровий токен, аби система «Афіна» схвально писнула зеленим світлодіодом.

Вся ця прохідна барикада працювала як годинник під жорстким контролем керівника служби безпеки корпорації — Ореста, якого поза очі абсолютно всі похмуро звали Цербером.

Аж раптом крізь важкі скляні двері у вестибюль упевнено зайшла вона.

Вдягнена простенько, але охайно, в руках — стара, зачовгана валіза з Рахівщини, а за плечима — дві важкі торби від односельчан, які знесло їй заможне село Кваси. На весь стерильний хол хмарочоса миттєво пахнуло сушеною карпатською м'ятою та чебрецем. Гуцулка Ксеня зупинилася, поправила ремінь наплічника і з чистою, непохитною впевненістю попрямувала прямо до центрального турнікета.

Зупинившись перед суворою вартою, вона світло посміхнулася і дзвінко, на весь вестибюль, привіталася так, як звикла з діда-прадіда в рідних горах:
— Слава Ісусу ХРРРисту! Дай Боже здоРРРовля всім у цій хаті!

Начальник охорони на мить остовпів. Його суворе армійське минуле, виховане на військових статутах, миттєво дало критичний збій. Він поняття не мав, як за канонічним регламентом відповідати на такі релігійні інжекти, тому зніяковіло кашлянув у кулак, намагаючись тримати марку своєї масивної фігури перед підлеглими:
— Е-е-е... Бажаю здоров'я. Навіки... тобто, Слава... Дівчино, стій! Куди це ви так упевнено тиснете без перепустки? Тут режимний об'єкт. Вихід он там, залиште вестибюль!

Ксеня не злякалася. Вона твердо поставила валізу на мармурову підлогу, вперла руки в боки і на своїй соковитій, розкотистій закарпатській говірці видала всю суть:
— Йов, вуйку! Та куди-куди — туйкі я йду, на саму гору! У мене туйкі офіційна пРРРяктика від самого РРРектора з Ужгорода! ПеРРРепустку мені мають нагоРРРі виписати, так що пустіть дівку до заліза!

Велетень-охоронець кліпнув очима. Щоб хоч якось розібрати цю дивну мову, він кумедно зігнувся в три погибелі і низько нахилив свою масивну голову з висоти двох метрів прямо до обличчя дівчини. На закордонних інструктажах місії ООН він колись поверхнево нахватався англійської та німецької, а з французької взагалі зазубрив лише кілька загальних слів, які в його голові доповнювалися аж трьома словосполученнями: «бонжур мадам», «місьє» та твердим «уї» — тобто так.

Зараз, дивлячись на Ксеню, його заклинені мізки намагалися підігнати почуте під цей убогий лінгвістичний запас. Карпатське «Йов» він розпізнав як англійське «Йо!», а от колоритне «туйкі» прозвучало для нього як вишукане французьке «тут». Велетень на повному серйозі вирішив, що перед ним — закордонна активістка або представниця якоїсь міжнародної релігійної місії, яка притягнула в торбах прохання чи святу воду для Генерального.

— Напарнику, гальмуй... — стиха прошепотів старший зміни, ще нижче нахиляючись до Ксені й нервово косячись на її торби. — Вона з порога церковними кодами сипле, та ще й сумішшю французької з англійською говорить. Ясно ж англійською сказала «Йо!», а далі якесь «туї». Якщо ми її зараз жорстко скрутимо, а вона реально якась мадам з міжнародної парафії, сам Цербер з тридцятого поверху з нас шкуру спустить за релігійний скандал. Ти ж знаєш, Орест за тотальний безлад голову відірве. Бонжур, як то кажуть, мадам... чи як там на французькій буде «ні»? Нон? Коротше, давай краще розберемося, поки вона нам тут увесь хол не забарикадувала...

Ксеня почула цей шепіт, і її закарпатське терпіння остаточно луснуло:
— Йов, дітваки міські! Та що ж ви за лемки такі тугі, бодай ви скисли?! — емоційно випалила дівчина, розтягуючи слова під суворими поглядами менеджерів. — Вам що, мізки на цьому київському асфальті повністю заклинило, ци ви від природи так тупите?! Які активістки, які місії?!

Качок знову змушений був нахилитися ще нижче, ледь не впираючись підборіддям у наплічник Ксені й напружено вслухаючись у кожну фразу. До його мізків крізь масивні біцепси та довгу «шию» все одно доходило ну дуже повільно — як до жирафа.
— Лемки?.. Напарнику, чуєш, вона нас якимись «лемками» назвала, — ще більше зблід охоронець, судомно намагаючись згадати армійські орієнтування. — Це якась нова радикальна організація? Глянь у зведення, у нас від Цербера немає інструкції на лемків?

— Та нашою мовою я до вас кажу, українською, холєРРРа би вас взяла! — Ксеня рішуче вихопила з торби важкий паперовий конверт і буквально ткнула його під ніс двометровому спецназівцю, змушуючи його нарешті випрямитися. — ПРРРо пРРРяктику я вам торочу! ПозиРРРайте на державну печатку від університету! Читайте літеРРРи, поки я вам всю пРРПрохідну силою не пеРРРевеРРРнула!

До качка нарешті доперло. Він обережно, вже без зайвих слів взяв важкий папір. Мокра державна печатка залізобетонно підтверджувала статус стажерки УжНУ. Проти офіційного рекомендаційного листа Ректора жодна внутрішня інструкція охорони не мала сили. Начальник варти полегшено зітхнув, витер піт із чола, приклав свій майстер-ключ до зчитувача і швидко пробурчав у рацію:
— Приймальня, тут стажерка з Ужгорода по квоті Ректора. Скеровую на дванадцятий поверх, у Департамент кадрів. Заберіть її швидше, бо через ці торби у нас зараз весь графік на вході зациклиться...

Турнікет слухняно писнув, сталеві крила розійшлися, і Ксеня з Квасів гордо зайшла всередину Олімпу, тримаючи марку свого краю.