Розділ 1. Глава 4: Тінь над Близницею

— Йов, дітваки! Куди-сьте побігли, бодай вас качка копнула?! Заганяйте маржину до кошари, бо сонце вже за Близницею сідає, а вівці розбрелися по полонині, як перелякані зайці в кущах!

Басовитий, розкотистий голос старого лісника Олекси прокотився над закарпатськими схилами, де повітря пахло свіжою глицею, вологим мохом та вечірньою прохолодою. Його дзвінка літера «Р» рубала повітря так само впевнено, як сокира — сухий бук. Старші сини, босоногі й засмаглі до чорноти дітлахи, миттєво зреагували на батьківський наказ, весело улюлюкаючи та збиваючи отару овець в один суцільний живий гурт перед нічним відпочинком.

Стежкою повз їхню дерев'яну хату неспішно піднімався сусідній лісничий у важких чоботях. Побачивши дорослого, малі дітваки Квасів одразу зупинилися, чемно вклонилися і хором, як заведено в цих горах з діда-прадіда, задзвеніли своїми тонкими голосами:
— Дай Боже здоРРРовля, вуйку! Слава Ісусу ХРРРисту!

— Слава навіки, дітваки! — посміхнувся лісничий, підкручуючи вуса. — А Ксеня ваша де є? Чув на нижньому кутку, що з самого Ужгорода папери прийшли!

— Та туйкі вона, в хаті! — гордо закричав найменший, замахавши руками. — Голова особисто прийшов, і баба Ганя свій бутель принесла! Все село зібралося!

Всередині просторої хати, де пахло свіжоспеченим хлібом та кулешем, дійсно вирувало справжнє закарпатське свято. Мати з Ксенією щойно зняли з плити величезний чавунний баняк банушу на густій домашній сметані, рясно засипавши його свіжою овечою бринзою та золотистими шкварками — звичайною, ситною їжею карпатських горян. Їжа-то була в кожній хаті, цим нікого не здивуєш, а от головний ресурс вечора виставила сусідка, баба Ганя. Вона гордо поставила по центру столу великий бутель свого фірмового, тричі перегнаного на цілющих високогірних коріннях самогону, який тримала лише для найбільших свят у житті.

У розпал застілля Сільський Голова — поважний, заможний газда, чий туристичний бізнес у Квасах знав кожен мандрівник від Варшави до Києва — повільно підвівся, закликаючи громаду до тиші. Він підійшов до дівчини, яка сиділа червона від ніяковості, і особисто вручив Ксені важкий конверт із солідним грантом від заможної сільської громади, яка інвестувала у свою головну гордість, золоту медалістку.

Голова поклав важку руку їй на плече, обвів поглядом присутніх і басовито промовив:
— Ну що, Ксеню, світла наша голівонько! Ти в нас дівка завзята, університет в Ужгороді на відмінно скінчила! Їдеш тепер у сам Київ на практику, у ту велику компанію. Наша Квасівська громада дає тобі цей капітал з великою честю, аби-сь тримала марку нашого краю і ні в чому там туйкі не мала потреби! Бодай ти нам була здорова! А щоби в тому галасливому місті голова ти не боліла від тих міських клопотів — на тобі ще ці торби від наших односельчан!

Ксеня міцно притиснула до грудей конверт, а її молодші сестри вже заштовхували у валізу торби, які знесли люди зі всього села. Дівчина миттєво згадала, як усього кілька років тому вона ночами сиділа в старій сільській бібліотеці під шурхіт паперових сторінок Кернігана і Річі. Тоді у Квасах був єдиний допотопний комп'ютер на Windows 98, на якому вона без інтернету, з чистої затятості, вчила низькорівневий Асемблер, змушуючи слабке залізо видавати максимум. Вона ще не знала, що всього за кілька днів її асемблерний Грааль стане єдиним порятунком для величезного київського хмарочоса.

Жіноцтво за столом тихо, в один голос, затягнуло тужливу народну мелодію, і над Квасами розлилося розкотисте:

-- Гей, долееее моооояяяя, долееее, 

-- Гей, де ся, доле, ділаааааа?

-- Чи тяя воода прииимулилааа,

-- Гей, чи тя рибкааа з'їлаааа?

...

...

Поступово цей чистий карпатський  голос почав тонути, трансформуючись у монотонний, глухий електричний гул. Дим полонинського багаття розчинявся, перетворюючись на сизий, важкий тютюновий дим, що нерухомо висів під стелею на тридцятому поверсі скляного київського хмарочоса.

В кабінеті панувала тиша, яка буває лише після великого вибуху або за секунду до нього. Генеральний Директор повільно опустив масивний кришталевий стакан на стіл із червоного дерева, де бурштиновий вісімнадцятирічний віскі ледь помітно здригнувся від вібрації працюючого заліза. Його холодний погляд був прикутий до чорного монітора «Зевса». Там, оминаючи заклинений графічний кеш системи, яскраво-зеленою камуфляжною matrix світився логін glow@zeus, а віддалений сервер Андрія — того самого Марсіка з третього поверху — наглухо замерзав у примусовому, безжальному «холодильнику»...