Розділ 1. Глава 3: За п'ять днів до ...

На підземному паркінгу хмарочоса Корпорації "Olymp" з виском гальм зупинилася, як завжди, новенька спортивна тачка. З салону викликаюче вийшов Ігор, якого колеги потайки прозвали «Максимус». Одягнений за останньою міською модою, він зневажливо кинув ключі охоронцю, навіть не глянувши в його бік. На відміну від решти ІТ-відділу, де хлопці приїжджали на добротних бюджетних машинах, один мережевик паркував свій улюблений потужний мотоцикл, а дехто взагалі користувався метро суто через київські затори.

Ігор з дитинства не знав, що таке компроміси. Його батько працював вчителем фізики та математики в місті Броди, а також за сумісництвом вів уроки інформатики, щоб хоч якось покращити фінансове становище у своїй сім'ї. Але сам Ігор ще зі студентських років у Львівському Політеху крутив свій власний прибутковий бізнес: писав під замовлення дипломні та курсові по архітектурі ОС для всього потоку за фіксовану солідну плату, торгував дефіцитним залізом і крутив схеми в мережі. Благо, рідний дядько —  обласний прокурор — залізобетонно кришував будь-який зальот племінника перед законом і деканатом. Як то кажуть: кум + брат + сват = блат! Дядько створив  Ігорю практично повну свободу, а власні мізки допомогли швидко переплавити її в новенький спорткар та престижну практику в компанії.

Хлопець піднявся ліфтом на третій поверх і зайшов у кабінет сисадмінів середньої ланки. Тут якраз закривали важкий тижневий кейс — переносили базу даних на новий кластер.

— Ігорю, дивись, у нас на деплої Prometheus знову відвалюється по порту 9090, — кинув молодший адмін. — Мережевий буфер на eno1 забитий, Афіна починає блокувати пакети.

Ігор навіть не зняв бездротових навушників, блискавично вбиваючи інжект прямо в консоль:
— Не чіпай шлюз руками, ламере. Ви знову роздули логи nginx. Я зараз примусово очищу кеш через дзеркальний тунель. Дивись на монітор — п'ять секунд і твій кластер підніметься.

Помилки на екрані миттєво змінилися зеленим статусом. У цей момент до кабінету швидким кроком зайшов його керівник — Марсік. Він щойно повернувся з планової ранкової п'ятихвилинки на тридцятому поверсі й ще прораховував у голові масштабні архітектурні задачі, які йому нарізав Генеральний директор. Зупинившись біля столу підлеглого, Андрій суворо подивився на нього зверху вниз:
— Хороша робота, Ігорю. Але ти знову поліз у конфіг ядра без мого затвердження. Ти ж знаєш правила субординації в компанії.

Ігор повільно відкинувся на спинку крісла. Він дивився на Андрія знизу вгору, але в його очах горіла така викли́каюча, нахабна посмішка, наче він уже бачив себе на місці шефа:
— Субординація, Андрію? Ну-но. Поки ти там на п'ятихвилинках ляси точиш і вдаєш з себе «свого хлопця» для планктону, я живий деплой на серверах тримаю. Нам просто треба частіше оновлювати архітектуру, от і все.

Ігор не став розкривати своїх намірів прямо. Навіщо? Дядько-прокурор вже про все потурбувався, і прокурорська впевненість повністю засліпила мажору мізки. Для нього Андрій був просто тимчасовою фігурою, чиє крісло вже залізобетонно належало випускнику Політеху.

У цей момент у кабінет, важко дихаючи, зайшов старий майстер Михалич. У його руках був величезний розвідний ключ, а на плечі висів ящик із інструментами, від якого тхнуло каніфоллю та мастилом:
— Оп-ппа, танкісти, здорові були! — прохрипів Михалич, проходячи повз столи до раковини в кутку. — Ледве вирвався з другого поверху. Наші бухгалтерки там такий хаос влаштували — кавоварка у них захлинулася, пар ішов як із паровоза! Поки Оксаночці контакти не перепаяв, вона мені весь мозок винесла своїми плітками! А у вас тут що, кран знову тече? Ну-бо відійдіть від заліза, дайте старому гайки підкрутити, поки ви мені підлогу не затопили.

Михалич заліз під раковину, шалено гримячи залізом, і з-під столу додав:
— Андрію, ти за пацанами своїми стеж краще. Бо я поки кавоварку лагодив, чув, як нагорі кадровики шукали декого. Ваш «Максимус» знову анкету не здав? Гляди, Ігорю, прокурори твої далеко, а Генеральний директор з тридцятого поверху блатних не любить. Якось прилетить на твою спортмашину цеглина з логів Зевса — то і дядько твій, навіть, не встигне трубку зняти.

Ігор лише зверхньо хмикнув, демонстративно ввімкнувши трек у навушниках. До великого київського облому  залишалося рівно 120 годин...