5.

Аня сідає на пуф біля дверей і витираючи сльози намагається плутано розповісти щось, але жодні слова до свідомості Мира не долітають. Аж доки він не чує серед них ім'я “Віолета”.

– Моя… зведена сестра. Віолета – моя зведена сестра. Вона хотіла поспілкуватись з вами, по… побачитись, але так, щоб ви її не бачили…

– І ти підсунула мені її анкету? 

– Так! Пробачте будь ласка! Їй було так погано, що я… не могла відмовити. 

– До біса вибачення! Де вона зараз? 

– В… вдома! – схлипує Аня. 

– Адресу! Швидко! Або ні, виклич мені таксі і дай номер квартири!

Аня наче прокидається від сну. Вона звикла виконувати якусь роботу, і це допомагає їй прийти до тями. Швидко кидається до телефону, паралельно пише щось на стікері і дає Миру.

В таксі Мир відчуває себе так, наче те, що все життя заважало йому вільно дихати зараз його відпустить. Ще зовсім трішки залишилось. Якби ж він знав, як помиляється!

Перед дверима квартири вся його впевненість вивітрюється, мов дим через відкриту кватирку. Врешті-решт натискаючи на дзвінок, Мир застигає. Дуже знайомий голос за дверима запитує “Хто?” і, просто шкірою відчуваючи, що так треба, він говорить “Газова служба! Відчиніть будь ласка!”. 

Двері відчиняються не відразу. Фіолетові пасма в чорному “каре” – зовсім, як у її аватара. Тільки дівчина не стоїть у впевненій позі, як Фіолет, а сидить у візку…

Калейдоскоп спогадів пролітає перед очима. В десятому класі, коли до таких бажаних канікул залишалось кілька тижнів, він з двома друзями, наче здурів. Підкинута справжня миша в рюкзак, розірваний щоденник, облите фарбою сидіння її стільця – набезневинніші з пакостей, що сипались, мов з якогось бездонного мішка. Після якоїсь чергової витівки Віолета більше не з'явилася в школі. А потім в газетах писали про спробу самогубства школярки. Вона хотіла зістрибнути з мосту, та хтось з перехожих схопив її за руку в останній момент. Однак, втримати не зміг, тільки, змінивши траєкторію падіння, пом'якшив наслідки. Він, Мир, же знав це все!Тільки його мозок загорнув ці спогади в кокон, кристалізував, закрив від інших. І от зараз, його провина, його підсвідомий біль і пошук забуття в роботі, намагається закрити двері перед ним. Але він, Мир, звісно, сильніший, і з невеликим зусиллям таки провалюється в вузький коридорчик квартири

– Пробач, пробач, пробач мені! – падає на коліна поряд з візком, обіймає ноги дівчини, які навіть під тоненьким пледом віддають неприродним холодом. – Я знаю, що не маю права навіть просити, але…

– Але що? – боляче б'є в саму душу питання, і Мир злякано відсахується, ледь не впавши на стареньку полицю з запиленим взуттям…

Коли біль стає звичнішим, дає можливість вдихнути, Мир і Віолета опиняються на кухні. Тут все підлаштовано під потрібну дівчині висоту, і ось, вона вже готує чай, наче до неї прийшов старий приятель і вони зараз просто попліткують. Важка тиша переривається тільки розсердженим шипінням чайника.

– Як ти жила весь цей час? – більш некоректнішого питання годі й придумати, але Віолета не ображається, а просто розводить руками. 

– Ось так. – каже спокійно. – Мені допомагає Аня. Ти ж її не звільниш за… за це?

– Ні, звісно ні. Я їй вдячний. Я хотів… хотів знайти тебе, тільки боявся. 

– Тепер не боїшся?

– Що говорять лікарі? Це… назавжди? 

– Так. Це тобі не зеленка, що змивається через день. 

– Я не вірю, медицина не стоїть на місці. Невже немає якихось розробок, щоб…

– Мабуть, якщо й є, то вартість така, яку мені й за три життя не зібрати.

– Я можу хоч якось допомогти тобі?– сталевий обруч на серці Мира трохи послаблюється. – Може тобі щось потрібно?

– Ні, дякую. 

– Тоді чому? – він вдивляється в сині з легкими відблисками фіолетових іскорок очі. – Чому ти хотіла побачити мене?

– Мені було цікаво як ти обрав саме мене. 

– Боже, я не не знаю. Я не обирав! Це якось само вийшло! Якби ти знала, як мені шкода! 

– Не хочу знати. Чесно. Гірше цього візка тільки коли мене починають жаліти. Тому, давай ти не будеш… 

Не знаючи навіщо, Мир обіцяє прийти завтра. По дорозі додому телефонує Ані, і на її перелякані вибачення, судомно вдихаючи, питає: “Що можна зробити?” Аня, здається, шокована цим питанням. Якусь хвилину вона просто мовчить, і якби не її дихання в динаміку, Мир би подумав, що зв'язок обірвався. 

– Є хірург, що робить такі операції. Але він береться не за всих, і коштує це дуже дорого. 

– Скільки?? 

Від названої суми трохи паморочиться голова. Однак, навіть, якщо б вона була в рази більша, Мир би був радий. 

Вдома Мир телефонує по номеру, записаному в його телефонній книжці як “Ніколи!”

Ніколи в житті він не згодився б продати свою програму. Так і відповідав цьому хитрому вертлявому ділку, який з настирністю дятла на старому дубі, дзвонить йому щомісяця. Що ж, виявляється, навіть “ніколи” колись може настати. 

Ціна, яку вказує Мир за його “Корпорацію” повністю аналогічна вартості роботи хірурга, який “не за всіх береться”...