Походження та діяльність бастарнів

Перші згадки про бастарнів датуються періодом правління в Македонії Філіппа V (238—179 рр. до н. е.). Він робив відчайдушні спроби згуртувати навколо себе сили, здатні протистояти експансії Риму. Тому активно обмінювався посольствами з бастарнами, які на той момент були грізною силою, відомою штурмом Ольвії в 230 р. до н. е. 

Результатом стало укладення договору, за яким 179 р. до н. е. бастарни знялися з місць свого проживання та разом із жінками емігрували на Балкани. По прибутті туди македонська сторона вирішила використати їх у боротьбі з іллірійськими племенами та Римом. Однак цей задум не вдалося реалізувати, позаяк назрів конфлікт бастарнів з фракійцями, чиї землі вони проходили. Тож після поразки від останніх бастарни змушені були повернутися назад до своїх домівок. 

У 74-63 рр. до н. е. вони взяли участь у війні Риму з Мітридатом VI Євпатором на боці останнього. Згодом римляни розгромили бастарнів і змусили укласти мир. Проте невдовзі він був порушений серіями їхніх вторгнень у межі римських провінцій. Зокрема, у 29 р. до н. е. Тоді намісник Македонії Марк Ліциній Красс зумів відбити набіг. 

З початку нашої ери бастарни починають згадуватись у римських джерелах під ім'ям «певкіни». Ця назва походила від дунайського острова Певка, на якому вони жили. 

За імператора Проба (276–282) у 273–280 рр. 100 тис. бастарнів було переселено римлянами у Фракію. 

У роки Скіфської (Готської) війни в середині III ст. бастарни були в складі коаліції варварських племен, які під керівництвом готів здійснювали походи на Фракію і Мезію. 

Після цього вони зникають з поля зору римських авторів, хоча згадки про них продовжують існувати до IV ст. Вважається, що в той час їх асимілювали готи. 

Щодо етнічної приналежності бастарнів, існують різні версії. Зокрема, римський консул та історик грецького походження Діон Кассій (155—бл. 235) відносив їх до скіфського племені. Його колега та сучасник Публій Корнелій Тацит (56—бл. 117) вважав бастарнів за змішаних з сарматами германців. Пліній Старший (23/24—79) також називав їх германцями. Інші римські автори, такі як Полібій (бл. 200—бл. 118 рр. до н. е.) та Тит Лівій (Livius; 64/59 рр. до н. е. — 12/17 рр.), були думки, що вони кельти. 

Український історик Михайло Грушевський (1866—1934) дотримувався версії про змішане германо-кельтське походження бастарнів. Радянський медієвіст Олександр Удальцов (1883—1958) ототожнював їх з іллірійцями. Археологи ж співставляють бастарнів з представниками Зарубинецької культури (кінець III ст. до н. е. — II ст. н. е.), яка набула поширення на Прип'ятському Поліссі, Середньому та Верхньому Придніпров'ї і стала основою для формування ранніх слов'ян. 

Отож, як бачимо, остаточної версії походження цього народу немає, і навряд чи буде. Вони так і залишаться загадкою, яка канула у вічність.