Походження індоєвропейців

Ідею існування в далекому минулому індоєвропейських племен — аріїв або арійців, як їх називають у священних індуїстських текстах — ще у XVII столітті висловив голландський вчений і мовознавець, професор Лейденського університету Маркус Зейріус ван Боксгорн (1612—1653). Він звернув увагу на схожість багатьох слів у романських, германських, слов’янських, балтійських мовах, а також у грецькій, санскриті та фарсі.

У ХІХ столітті німецький лінгвіст Август Шлейхер (1821—1868), використовуючи реконструйовані праіндоєвропейські слова, створив відому байку «Вівці та коні». Це робилося для того, щоб продемонструвати, якою могло бути звучання цієї вимерлої мови у IV тисячолітті до н. е.

Сам термін «індоєвропейці» запровадив у 1813 році британський учений Томас Юнг (1773—1829).

У 1956 році американський археолог литовського походження Марія Гімбутас запропонувала курганну гіпотезу, згідно з якою індоєвропейське суспільство скотарів виникло в причорноморських та приволзьких степах серед племен Ямної культури. Поступово вони поширилися на захід, де раптово з’явились серед осілих землеробів у нижній течії Дунаю. Про це, на її думку, свідчить масове поширення курганів.

Варто зазначити, що Ямна культура існувала приблизно 3600—2300 рр. до н. е. на величезному просторі від Уралу до середнього Дунаю. Ямники були скотарями, виготовляли кераміку, обробляли мідь і бронзу. Також їм був притаманний культ предків: вони ховали померлих у курганах, на вершинах яких інколи зводили святилища. А ще вони використовували вози, запряжені волами — традиція, яка в Україні зберігалася аж до XIX століття, зокрема в чумаків.

До речі, багато дослідників вважають, що Ямна культура виникла на основі Середньостогівської (4500–3500 рр. до н. е.), яка розташовувалася переважно на території України (Херсонська, Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська, Київська області) та частково в Ростовській області Росії.

Саме середньостогівці, за археологічними даними, першими приручили коня, що дало їм значну перевагу над сусідніми племенами. Це також є важливим аргументом на користь того, що індоєвропейці поширилися саме з українських земель.

Експансія Ямної культури сприяла появі нових культур, зокрема культури кулястих амфор (3400—2800 рр. до н. е.), носії якої були осілими скотарськими племенами.  Згодом на її основі сформувалася культура шнурової кераміки (3200—2300 рр. до н. е.), яку вважають одним із головних фундаментів поширення індоєвропейських мов у Європі та Азії.

Щодо генетичних досліджень, то вони свідчать, що одні з найдавніших зразків індоєвропейських гаплогруп R1a (M459 і M417) та R1b–M269, виявлені саме на території України, і датуються мезолітом, неолітом та бронзовою добою.

Також версію української прабатьківщини індоєвропейців підтримують деякі іноземні дослідники. Зокрема Герберт Мюллер, у книзі «Воля у стародавньому світі» (Нью-Йорк, 1961) писав: «Вчені тепер вважають Україну найбільш  найбільш правдоподібною батьківщиною індоєвропейців».

Професор Сорбонського університету Роман Гіршмен, який очолював археологічні експедиції до Азії протягом 1941–1949 років, у книзі «Іран» (США, 1965) зазначав: «Материнською землею індоєвропейських народів є простори на північ від Чорного моря».

Французький історик Андре Боле у книзі Людина у віках стверджував: «Арії вийшли з території України».

Пізніше інший дослідник, Мішель Буль, також аргументував тезу, що «арії принесли всю стародавню культуру в Європу з території України».

Відомий дослідник стародавнього світу, віце-президент Дакка-університету Пасеш Чандра Маюмдар у книзі Історія та культура індійського народу писав: «Україна більше за всі інші держави Європи та Азії може претендувати на статус землі аріїв».

Південноафриканський письменник Артур Кемп у книзі «Марш титанів. Історія білої раси» прямо виводить індоєвропейців з території України.

Відомий індолог, професор Гельсінського університету Аско Парпола в одному з наукових журналів за 2016 рік відзначав, що індоєвропейці залишили свої землі в Понтійських степах на північ від Чорного моря близько 2300 р. до н.е. і просунулись далі на схід до азійських степів.

У IV–III тисячоліттях до н. е. від спільноти індоєвропейців відокремилася балто-слов'янська група, яка вже у ІІ тисячолітті поділилася на балтів і слов’ян. Місцем її формування більшість дослідників називають північні ліси України, а також території сучасної Білорусі та Польщі. Згодом слов’яни розселилися з районів Полісся та Волині на великих просторах, заклавши основу багатьох майбутніх європейських народів.