«Діє лише той, хто вміє любити»
Йоганн Вольфганг Гете
Існують місця, які здаються лише позначками на мапі дорожніх розв’язок.
Дюлькен — одне з таких.
Маленьке, затишне, притулене до самого голландського кордону в землі Північний Рейн-Вестфалія.
Звідси автобуси тричі на день курсують до більшого Фірзена. Тут повітря пахне вологою земляною скибою, ранковим туманом та важким духом праці.
Саме тут, у серпні сорок дев'ятого, народився він — людина, чиє ім'я в цьому тексті залишиться поза каноном офіційних анкет. Назвімо його просто: дюлькінець.
Його дитинство пропахле землею, де визрівали маленькі пупирчасті огірки та важкі оранжеві квіти гарбузів на батьківській фермі. Звідти, з полів, тягнеться той первинний подих землі, про який поет Фрідріх Гельдерлінг скаже: «Де небезпека, там зростає і рятівне».
Життя, проте, починається не з ідилії, а з випробувань.
Зрадити можуть найближчі — і юнак піде у світ «світ за очі»… Позбавлений спадку, кинутий у вир самостійного дорослішання.
Буде і відчуття сирості і самотності… У чужому домі теж.
Але він опановує ремесло монтажника.
Руки вчаться відчувати метал, розпізнавати пульс води й газу в артеріях міста. П'ятнадцять років у компанії «Кілленберг», а згодом — комунальні мережі «Stadtwerke Viersen».
Його стихія — аварії.
Коли місто завмирає у святковому сні чи ховається від нічної бурі, він їде на виклик.
У Німеччині кожні сорок кілометрів міняється говірка, кожне село говорить своїм діалектом, але мова роботи й відповідальності скрізь однакова. У нього немає «правильних» чи «неправильних» слів — є тільки вивірені дії.
Але справжній масштаб людського життя вимірюється не кубометрами покладених труб, а тим невидимим мостом, який він перекидає крізь прірву чужого болю.
Коли після падіння стін Європа оговтувалася від розколу, він у власний вільний час повіз гуманітарний вантаж до шпиталю в Ерфурті — серцевину колишньої Тюрингії.
Це був лише початок.
Потім у його долі з'явиться Україна.
Канів.
Круті береги Дніпра, що перегукуються з його внутрішнім відчуттям вічності миру і світу.
«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5:9).
Понад сімдесят разів він перетинав кордони Польщі та України за кермом важких вантажівок…
Через бурі, політичні зрушення та навіть крізь жахіття повномасштабного вторгнення 2022 року. Коли інші зупинялися від страху, він їхав…
Швидкі допомоги, пожежні машини, медичне обладнання, технічні засоби для шкіл і лікарень — від Канева до Харкова…
Він розвозив надію там, де історія шматувала людські долі…
У Дюлькені та сусідньому Фірзені його знають як людину, для якої не існує слова «найн».
Повернувшись із чергового рейсу довжиною у тисячі кілометрів, він сідає у свій власний автомобіль, аби допомогти біженцям із Сирії, Афганістану чи України перевезти меблі, супроводити до лікаря, оформити папери в неумолимих німецьких відомствах.
У свої сімдесят сім він щоранку заводить двигун шкільного автобуса компанії «RATH Reisen» у Швальмталі. Маленькі пасажири знають: цей сивочолий водій із теплим поглядом завжди зустріне їх привітливою усмішкою.
Його витривалість — це майже містичний вимір.
Сімдесят разів він ішов пішки паломницькими дорогами — із братствами св. Матіаса та св. Корнелія, долаючи кілометри Шляхом Святого Якоба. Спершу до Кевелара, затим до Тріру, а там — аж на північний Захід Іспанії — до Сантьяго-де-Компостела… Де у крипті головного собору зберігаються мощі святого апостола Якова Зеведеєвого…
Три тисячі кілометрів мовчання, молитви й стомлених ніг — заради миру.
Де справжній простір людини вимірюється не квадратними кілометрами її країни, а колом її турботи про інших.
Заради того, щоб витримати власний медичний діагноз, який одного дня прозвучав як вирок.
Але він не зупинився.
Хвороба відступає перед тим, хто щодня чинить добро, бо праця і співчуття — найкращі ліки від смерті.
Тричі на рік він знову пакує речі.
2222 кілометри шляху. Сам за кермом. Дорога на Канів.
«мотив дороги» - метафора його життя… Шлях як молитва і шлях як допомога іншим.
Гете колись зауважив, що «все надзвичайне спочиває на тихій опертях».
Цей мовчазний німець із Дюлькена не шукає орденів чи гучних славословінь.
Він просто тримає цей світ, як і кермо вантажівки, своєю щоденною, непомітною для великих медіа працею.
#216 в Не художня література
#1464 в Сучасна проза
завіса над творчою кухнею, діалоги про творчу жагу, самозаглиблення
Відредаговано: 16.11.2026