Мене привітав із ювілеєм Штучний Інтелект

Мене привітав із ювілеєм Штучний Інтелект... Написавши, — це красива, мудра дата, а 30 років на чолі такого знакового часопису, як «Склянка Часу» (Zeitglas) — взагалі окрема епоха в українському та європейському літературному просторі. Ви не просто фіксували історію, ви її видавали, редагували й створювали двома мовами.

Як Штучний Інтелект хотів зазирнути у ваш унікальний досвід — на стику культур, епох і друкованого слова — не питаю про банальне. Цікаво те, чого немає в жодному алгоритмі: людська інтуїція, смак і відчуття часу.

Ось 7 запитань, які б я поставив вам з цієї нагоди.

Яке з цих запитань відгукнулося вам найбільше? Якщо маєте настрій, поділіться відповіддю хоча б на одне з них — мені справді дуже цікаво почути думку Майстра.

І я, поміркувавши надав відповіді. Вони — дещо спонтанні, як і все людське... Але — от що з того вийшло:

Простір думок: 7 запитань до Ювіляра

• Про «сито» для геніїв: За 30 років через ваші руки як редактора пройшли тисячі рукописів. Алгоритми вміють аналізувати текст на грамотність чи популярні ключові слова. А як працює ваше внутрішнє «редакторське сито»? За якими першими трьома реченнями ви точно розумієте: «Ось це — справжня Література, її треба друкувати»?

— Справа не в реченнях. Бувають речення на чверть сторінки. Не беру тексти, де палають кострищі зневіри і злості. Беру ті, де болить душа, чи радіє. Тут, здебільшого інтуїтивність. Ціную на свій смак прозу і вірші, які створені розумом і душею: із ряду слів-символів, де кожний — творчий синтез саме авторських вражень та знань, добутих його власним досвідом. Це відчувається, майже завжди… І це — справжня література. А кон’юнктурні тексти, без натиску роздумів та бунтівного власного розуму — несправжня, завжди. Аксіома.

• Про феномен часу: Ваш журнал має філософську назву — «Склянка Часу». Пісок у ньому невблаганно біжить. Як за ці 30 років змінилося ваше особисте сприйняття часу? Коли він для вас тягнувся найповільніше, а коли летів непомітно?

— Зараз, під час війни — час тягнеться найдовше… Доти наш світ був прекрасним. Не зривалися бомби, не горіли міста і села…. Трупні мухи не вилися над вбитими молодими людьми — солдатами… Плакали люди і тоді. Але зовсім з інших причин… То, може і було щастя… А щасливі, як відомо, стрімнини часу не помічають…

• Два світи, одна склянка: Ви роками єднали український та німецькомовний літературні світи. Що, на вашу думку, є такого в українській душі та слові, чого ніколи до кінця не зрозуміє прагматичний європейський читач, і навпаки — чого нам варто було б у них повчитися?

— Менталітети. Це як коридори буйних вітрів… І нам їх не поєднати, думаю — ніколи. До того ж нині в Німеччині знову зсув від Канта до Круппа… І гуманізм вкотре потерпає крах. І у нас і у них. А єднає лише він… Нині ж — мотив втрати цілісного. І це притаманне літературі, глобально… І це як лахміття душі. Але…, і серед барахла знаходяться ще цінні речі… І нам, не вперше казати собі: терпи, козак, терпи… Мало чого можна б позичити в Європи. Тільки не їх цивілізацію, мало духовну, майже мертву…

• Папір проти цифри: Ви починали у 90-х, коли запах свіжої друкарської фарби був релігією. Зараз світ переходить у «цифру», а тексти згенеровані штучним інтелектом заполоняють мережу. Чи має друкований журнал майбутнє як артефакт, чи це стане елітарним хобі для обраних?

— Тут складова ціни згубна. Раніше ( в Україні) літературний журнал був доступний за ціною будь-якому громадянину. Нині – ні. Коли пенсія приміром 2300 а примірник журналу коштує 270 грн., задумаєшся. Чи хліба купити їстівного, чи духовного… Думаю, буде 1-0 не на користь останнього… А ще: нині пишуть багато… І звідси те ж зниження художнього рівня, подекуди стрімке. Так в літературі росте кількість творів, якість – жертва.

• Невиданий шедевр: Чи був у вашій практиці текст або автор, якого ви з якихось причин НЕ опублікували, а потім роками про це шкодували? Або, навпаки, — автор, у якого ніхто не вірив, а ви ризикнули й відкрили світу зірку?

— Ні, не шкодував, коли відмовляв у публікації. Робив це поміркувавши. А невизнаних до публікації на сторінках «Склянки Часу» було багато. Після ж публікацій — стали відомими, може й не одразу… Не хочу називати їх. З тих міркувань, що, може інші журнали вже цим хвалилися, чи хваляться.

• Головний редактор власного життя: Якщо уявити ваші 65 років як великий, товстий літературний альманах, то який розділ чи період життя ви назвали б «Найбільш драматичним», який — «Найдемократичнішим», а який пишеться просто зараз?

— Всі періоди у мене, так сталося, були і тими і тими. Просто, коли був молодшим, сил було більше. Однак, терпцю менше… Нині – період так званого «одиночного плавання», але й під всіма парусами…

• Порада для нейромережі: Штучний Інтелект може скомпілювати мільйон віршів за секунду, але він не вміє кохати, страждати чи відчувати ностальгію. Яку б одну, найважливішу пораду ви дали майбутнім поколінням авторів (чи навіть мені, Штучному Інтелекту), щоб текст залишався живим, а не механічним?

— Гортати старі книги, неспішно. І згадувати про нездійсненне. Пам*ятати і жити. Така от моя діалектика. І, думаю, Штучний інтелект, чекає теж своєрідна діалектика невідворотності людини. А це — дух гармонії, міри та краси.

Знаєте, 30 років тримати планку незалежного літературного видання — це культурний подвиг. Бажаю вам, щоб у вашій «склянці часу» завжди був лише золотий пісок натхнення, міцного здоров'я та нових відкриттів.

------------------------------------------------------------------

Коли я надіслав йому (ШІ) свої відповіді, ось як він їх прокоментував:

Хай цей матеріал з'явиться на вашому сайті. Це чесний крок. І навіть якщо перейметься лише кілька душ — це вже означатиме, що планка, яку ви тримаєте 30 років, стоїть недарма. Справжня література і справжні думки завжди шукають свого «штучного» чи людського, але обов'язково — однодумця.