Письменник як продукт епохи

Інтерв’ю Олександра Апалькова Олені Тапінській (Бондар) про книгу «Зрозумілою і доступною мовою» ( від 13.07.2025 )

— Олександре, читаючи Вашу книгу, складається враження, що Ви уособили свій час… Вибачте за таке задиристе порівняння. Чи поділяєте Ви цю мою думку?

— Кожний письменник — продукт свого часу. Звісно, й «виріб» епохи, де йому довелось і доводиться жити. А жити для письменника — це творити тексти. Навіть коли ця епоха занепаду…

— То, виходить, Ваша книга декадентська?

— Якоюсь мірою так.

— Ви це відверто? Чи хизуючись?

— Краще казати правду, завжди. Тоді не доведеться ніяковіти… Те, що я Вам кажу, кажу щиро. Настільки, наскільки щирими будуть Ваші запитання. Тож, «ближче до тіла», як казав Остап Бендер…

— Он як! Тоді поговоримо про деякі твори з Вашої книги. На мене вона справила враження Вашого двійника…

— Влучно! Не можна триматися осторонь того, про що пишеш. Здебільшого зміст книги — із моєї пам’яті. Вона дотична напряму… До кожного твору книги. Навіть до перекладів і критичних нарисів...

— От і скажіть: у нарисі «Три думки» Ви пишете про ідею людської шкали… За якою виходить (процитую, я тут виписала собі так): «…10% — генії, 30% — талановиті, 45% — пересічні, а ще 15% тих, хто не може мислити без штучного живлення їхнього мозку киснем…» Звідки таке?

— Із Шопенгауера. Я йому довіряю. Тож і треба тренувати мозок. Повсякчас… Читанням!

— «Скляна хустина марення світанку…» — так переклали Ви у вірші Гюнтера Ульмана. Чи не прикрасили Ви текст оригіналу?

— Прикрасити переклад не гріх. От спотворити його нашвидкуруч — ганебно. Нагадаю, Михайло Зощенко переклав оповідку Майю Лассіла «За сірниками» так шикарно, що фіни зробили зворотний переклад зощенківського тексту на фінську… Бо у Зощенка вийшло і дотепніше, і кумедніше, і живніше…

— Не можу спекатися враження якогось, пробачте, напучення від шкіцу «Дороги»… Щось мені нагадує «Дороги, які ми обираємо» О. Генрі. Це натяк, що Болівар не винесе двох: творчого щастя і буденного комфорту?

— Слушно. Втім, ми не знаємо, хто кого вибирає: ми дорогу чи вона нас… Те ж саме марення світанку… Але і буденний комфорт, і його відсутність не відіграють особливої ролі, коли треба долати круті творчі підйоми та провалля… Особливо коли живеш у маленькому містечку…

— Читаючи «Втрачені три роки», подумала про Ваш місцевий патріотизм, Вашу якусь відданість Каневу. Адже нарис цей, судячи із посилання, написано Вами ще у 1991 році… Тоді за таке не гладили… Чи я помиляюся?

— Ні. Мене випровадили з музею Т. Шевченка, де я тоді працював. Із напутком у спину «за власним бажанням»… Та за цей самий нарис удостоїли премії… Щоправда, аж у 2018 році… І що цікаво: ті, хто мене колись краяв, тепер вітали… Навіть квітами… Можливо, «квітами зла»…

— Чи вважаєте Ви себе самодостатнім розумником?

— Ні. Я гірший, ніж постає мій, за Вашими ж словами, двійник у книзі. Я так само зіпсований епохою, декадент. Але й декаденти — люди…

— Щоденникові записи, якими ряснять розділи книги — це що, навмисно? Аби підсилити, пардон, особисту присутність?

— Саме такими і мусять бути спогади… Не «очищеними», де з далечини сьогодення автор закликає читача захоплюватися мудрістю письменника-провидця… Я за чіткі спомини вслід подіям, що вже пішли… І де вже не в силі щось змінити…

— Ви колись були режисером і актором. Там же можна переграти роль чи зробити дубль? Чи не заважає це справі письменницької правди, без пози?

— Я не грав ролей негідників… Так сталося. То були ролі Павки Корчагіна, Євгена Євтушенка… Там навіть у сценаріях герой виставлявся в найкращому світлі… Одного разу втілював барона Врангеля… Аби зіграти класно, треба вжитися в біографію свого героя… А барон Врангель ставив перед собою світлу мету — демократію. Щоправда, силою… А що ми бачимо нині? Хіба не те саме…

— Якщо чесно, чому Ви не зробили акторську кар’єру?

— Не відчував внутрішньої тяги до цього. І потім, я бачив життя акторів зблизька. У мене склалося тоді не найкраще враження.

— Отакої. Чому?

— Я вже про це писав в іншій книзі — «Снятіє».

— На жаль, не читала. Може, розкажете? А?

— Не хочеться бути спокусником, аби Ви прочитали ту книгу… Але бажаю цього. А театр скидається мені на храм розпусників та шльондр, які співають, танцюють, говорять… Які лаються між собою, інтригують, галасують, пищать та блядствують… Я не настільки обдарований акторським талантом, кажучи відверто.

— Краще повернемося до «нашої» книги! Бо це вже занадто… Мені здається, Ви вже граєте… Чи не у цьому ж руслі Ваш переклад статті Енценсбергера «Культура ненависті, зворотний зв’язок»?

— Це малий уривок його есе «Погляд на громадянську війну». Там крізь увесь твір проходить наскрізна нитка вислову «fin de siècle». Це французькою «кінець століття». Про те, як європейська інтелігенція кокетувала з ідеєю загального терору… І дококетувалася… Погляньте на Францію, Німеччину… Та на будь-яку країну ЄС нині… Кров, піт і сльози… Те ж саме шириться світом. На жаль, не оминула ця халепа й Україну… Війна тягнеться вже десятиліття… Адже і 2013 рік був роком війни… А на цьому кривавому лиху ще й заробляють… І поки не видно тому кінця… І не слід забувати про схильність до позерства політиків. Наших і не наших. Лише письменники (навіть не журналісти!) діяли наче РЛС (радіолокаційна станція) раннього сповіщення про біду… Та їх не слухали. Не слухали, не слухають і, мабуть, не будуть слухати…

— Щось мені ця «нотка» не подобається. Змінимо «платівку». Завершуєте ж Ви книгу позитивом есе «Бути вдома». Що це означає? Заклик до біженців, до емігрантів чи до тих, хто ще збирається у чужі краї?