Попри технологічну епоху та війну.

Інтерв’ю Олександра Апалькова Каріні Ставській (30.07.2025)

— Яке значення має журнал «Склянка Часу*Zeitglas» у Каневі — у місті, де ви живете і де саме й видається журнал?

— Журнал не видається прямо у Каневі. Він тут формується і укладається мною як його редактором і видавцем. Але друкується в інших містах. Приміром, у Києві, Черкасах…

— Чому так?

— Спершу це було пов’язано із виробничими потужностями та якістю друку. Затим — із доставкою до ДП «Преса», яке розповсюджувало часопис за передплатою та в роздріб. Щоправда, у Каневі у дев’яностих роках я видав два номери журналу також. Це був своєрідний експеримент. Тоді у місцевій друкарні були ще старі машини… Високий друк. Доводилося всі тексти набирати вручну лінотипісткам, правити їх, замовляти кліше, обкладинку тощо. Це було цікаво й нестерпно марудно… Щодо значення журналу у Каневі… Ніякого помітного… У тутешніх бібліотеках, навіть у бібліотеці музею Шевченка, не зберігаються всі його номери. Читають журнал тут одиниці…

— Чим ви поясните, що Ваш журнал «Склянка Часу» важко приймають у Каневі?

— Пророка у своїй вітчизні не буває ніколи. Це аксіома. Люди не цінують те, що у них під боком… Мабуть, журнал їм не цікавий... І в цьому не їхня вина, а скоріше моя як редактора... Певно, журнал занадто контрастний… До того же байдужості в цілому стало більше. Мистецтво нині, на жаль, не таке важливе, як це було раніше… Здається, на літературу всі махнули рукою… Йде війна…

— Ви вважаєте Ваш журнал контрастним?

— Так. На його сторінках завжди широка палітра сучасної літератури. Від дуже знаменитих до зовсім ще невідомих авторів. Я вважаю, що література — це суцільний потік. В ній вирізняються лише стилі авторського письма. Теми ж повторюються вічно… А бажання читати занепадає. Люди через чари інтернету з його соцмережею вже «присіли» на гортання пальцем стрічки новин… Де багато тексту, те «прогортається»… Так поступово, як на мене, втрачається здатність мізків мислити… Адже кількість інформації не переходить в якість знань.

— Чи не надто Ви песимістичні?

— Мені це так видається. Але ж це суб’єктивне уявлення. А відтак — облудне. І те, що літературні журнали (хоч із них вціліли одиниці) продовжують залишатися актуальними — ознака перемоги розуму над його антиподом.

— Як реагували читачі на перше число журналу, і як на останнє, свіже? Чи слідкуєте Ви за цим?

— Звісно. Без цього журнал мертвий. Навіщо видавати його у порожнечу… Просто наклади раніше були більшими. Читали більше. Було інше покоління читачів, з іншим вихованням і пошаною до друкованого слова. Бо не так просто було його надрукувати і видати… І, як це і повинно було бути, перше число розходилося слабенько. Адже журнал вийшов без будь-якої «рекламної» агітації. Та вже до 2000 року не залишилося жодного примірника того першого випуску, окрім архіву, редакційного… Журнал знайшов своїх читачів, передплатників, авторів, критиків, прихильників і симпатиків. Нині кожне нове число «розлітається» світом за тиждень-два… Значить, реакція на журнал позитивна… І для одних «Склянка Часу» — як Ви сказали, це захоплююче та амбітне видання, інші — осипають її прокльонами і говорять про провал... Але це так і триває вже 30 років…