Дорога до Храму

 Від автора:

Це інтерв'ю просто як історичний документ своєї епохи, який чітко фіксує складний суспільно-політичний контекст весни 2010 року. Написане в момент гострої управлінської кризи навколо головної національної святині — Шевченківського заповідника, воно відображає період зміни влади в Україні, коли гучні звільнення чиновників межували з хронічним занепадом культури («вічним ремонтом» музею).

Водночас розмова демонструє яскравий контраст між тогочасною рутиною державної бюрократії та живим, прогресивним європейським досвідом …

Інтерв'ю газеті «Черкаські відомості», 22.03.2010

У Каневі, на Тарасовій горі, розташований духовний центр країни – Шевченківський заповідник. Ця свята земля має утримуватися так, щоб ніхто – ні в нашій державі, ні за її межами – не вкладав іронічного змісту в гасло: «Канів – Мекка України». Проте замість облаштованого на найвищому рівні Центру Українського Духу ми маємо всеукраїнську ганьбу. «Зусиллями» двох останніх керівників заповідника, а також «стараннями» місцевої та центральної влади, меморіал доведено до крайньої межі руйнації. Його теперішній стан можна назвати перманентною агонією.

12 березня Президент Віктор Янукович своїм Указом звільнив із посади голову Черкаської облдержадміністрації Олександра Черевка. Слідом за цим Міністр культури звільнив директора Шевченківського заповідника Мар'яна Піняка. Формулювання причини звільнення губернатора настільки ж просте, наскільки й страшне. За словами заступниці глави Адміністрації Президента Ганни Герман, таке рішення було ухвалене через вкрай незадовільний стан справ у Шевченківському національному заповіднику. Недбалість, безвідповідальність та байдужість до національної святині, якою є меморіал Кобзаря, вразили президента.

Хто ж здатний узяти на себе подвиг – реанімувати заповідник, який зараз фактично перебуває при смерті, очолити його, повернути до життя, визначити шлях оздоровлення та пройти цей шлях?

На думку редакції, така людина в Каневі є. Це Олександр Апальков.

Щоб читач зрозумів, чому ми зупинили свій вибір саме на ньому, пропонуємо вашій увазі його відповіді на наші запитання.

– Ті, хто останні роки керував Шевченківським національним заповідником, привели його до сумного підсумку. Ви відчуваєте в собі сили та натхнення, щоб змінити стан справ на краще?

– І сили, і поклик, і натхнення.

– Чому саме Ви?

– Я прийшов до меморіалу в 1987 році після закінчення з відзнакою Харківського державного інституту культури. У музеї керував відділом науково-методичної роботи. Шість років праці на Тарасовій горі знайшли своє втілення в моїх наукових розвідках про музей у різні періоди його історії, у статтях, присвячених сподвижникам Шевченка. У Німеччині (ФРН) видавництво Julian Verlag надрукувало підготовлену мною книгу «Taras Schewtschenko. Ausgewählte Gedichte», про яку багато писали в німецькій пресі, а журнал «Україна» назвав її «унікальною». Вибрані переклади, зроблені українцями, котрі чудово володіли німецькою мовою – І. Франком, О. Грицаєм, П. Скобельським, К. Климковичем, О. Поповичем та С. Шпойнаровським, – я доповнив власними перекладами. Німецькою мовою володію вільно.

– Навіщо ж Ви залишили музей?

– Мої стосунки з директором І. Д. Ліховим (який пізніше став Міністром культури України) не склалися. Я пропонував реформувати роботу музею. Але він своєрідно сприйняв мої пропозиції, звільнивши мене «за власним бажанням».

– Шість років викреслені з життя?

– Після того, як мене «пішли», треба було шукати нові ідеї, і в 1993 році я започаткував партнерство між Каневом та німецьким містом Фірзеном. Це партнерство наразі офіційно визнано в Україні найкращим серед усіх українсько-німецьких муніципальних взаємин. Працюючи керівником Фірзен-бюро в Каневі, я у 1995 році заснував тримовний міжнародний літературно-художній журнал «Склянка Часу * Zeitglas», мета якого – культурне єднання різномовних прошарків народу України та наведення духовних мостів між трьома впливовими європейськими країнами – Україною, Росією, Німеччиною. Однойменне видавництво я заснував пізніше. Журнал як видавався, так і донині видається моєю приватною ініціативою. Цей «корабель» пливе вже п'ятнадцять років поспіль. На сторінках часопису побачили світ твори понад 1500 авторів із різних країн світу. Спираючись на відгуки читачів, ми видали 80 книжок найкращих авторів журналу. Серед них – перші видання таких письменників, як Марк Богославський та Володимир Єременко. До речі, роман останнього «Сходження в Безодню» (рос. «Восхождение в Бездну») визнано книгою року на Харківському IX міжнародному фестивалі «Світ книги 2007».

– Повернімося до музею Кобзаря.

– Днями, відвідавши Тарасову Гору, я був приголомшений: музей усе ще в стані ремонту, якому немає кінця. Уже сьомий рік поспіль! Дивно, адже сам музей свого часу збудували за менший термін, причому не в найкращі для України часи. Що це? Від порожнечі, яка панує у приміщенні музею, коли споглядаєш її зблизька, стає моторошно...

– І все ж таки, чому саме сьогодні?

– «У чому твій обов'язок? – запитував Гете й сам відповідав: – Робити те, що вимагає від тебе нинішній день». Вважаючи свою роль у партнерстві Канів–Фірзен вичерпаною, я залишив цю діяльність за власним бажанням і готовий – якщо від Міністерства культури надійде відповідна пропозиція – взяти на себе керівництво Шевченківським національним заповідником у Каневі. Як бачите, я маю досвід і музейної, і керівної роботи. За характером я не здатний терпіти імітацію діяльності. Мої міжрегіональні письменницькі зв'язки та міжнародні контакти сприятимуть культурному обміну з фахівцями інших країн, організації виставок, наукових конференцій і, зрештою, європейській інтеграції України.