Стиль як відображення особистості

(Інтерв’ю О.Апалькова Ользі Кузіній 24 червня 2026-06-24)

- У журналі «Склянка Часу» №116 прочитала Ваш твір «Голос її вітру». Він нагадує мені якусь класику. Чи я не помиляюся?

- Помиляєтесь. Хоча відмовлятися від комплементів негоже. Однак, визначна ознака класики – завершеність… У мене цього немає.

- Ви недвозначно прив’язали події Вашої книги до років 1985 та 2026. Чи не застаріє твір наступного року?

- Можливо. Все змінюється. А у наші дні надто швидко. Та гадаю, «застаріти» він може для поверхових читачів. Для тих, хто шукає істини творчої жаги, він буде завжди свіжим та цікавим. Звісно, це я так думаю…

- Мені читалася книга легко. І, скажу більше, напруга духовного зачину, зростала від однієї глави до іншої. А потім – якийсь дивний стан… Як би це сказати, щось на кшталт самозаглиблення.

- Книга – якраз і відбувається «зверненням» до читача, який жадає самозаглиблення. І текст тут сприяє пізнанню не стільки чогось іншого, як самого себе.

- А якщо читач хоче втекти від себе, через книгу…?

- Це влучно теж. Втеча від суєтності, зовнішньої хаотичності та горя сучасного життя… Але ж така втеча знову приводить до зосередженості, зібраності, цільності…

- Трохи про Ваш стиль. Він якийсь фрагментарний, схожий на кіно короткого метражу. Чому такий?

- Стиль – це людина. Без стилю не існує людина як особистість. Це аксіома. Але щодо стилю. Мисль шукає слова і форму висловлення. Книга ж спершу пишеться у голові автора. І коли там все укомпанується – тоді вже пишеться на папері чи набирається те статурою… Аж тільки тоді вгамуються всі займенники, іменники та коми із крапками… І то – на якийсь певний час. Згодом визріває бажання все переписати… І бажання настирне. Але світ початку книги мовчить. Він затаїв дихання… Хочеться писати про те, що містить вічні цінності, а не тимчасові… Але ж нічого постійного у цьому світі не існує…

- Але ж книга починається згадкою про молоді роки. І це розраховано на зачіпку молодого читача? Аби той розпізнав у головному герої сина свого часу… Як квітучий весняний ранок?

- Квітучий ранок… Він у псилогічному зв’язку із усим, що прожито… Із молодістю, втраченою назавжди… Наче підтекст доброго людського призначення. Підтекст концептуальний, необмежений ніякими «дільницями» жодного художнього твору.

- Дякую.

- І Вам спасибі.