Нащадок

Ніч наче ковдрою накрила село. Навколо була темрява, і тиша.  Лиш іноді вітер насвистував якусь мелодію. Вже майже всі погасили світло, і певно поснули. Проте в хатині край села, ще горіло світло. Там мати домивала посуд. А її син грався з коником. Жінка поклала миску, і звернулась до сина. 
—Назар, кидай свою іграшку і лягай спати.
—Ну, мама. Я ще спати не хочу.
—Вже пізно треба лягати  спати.
—Можна я ще пограюсь?—хлопчик благально подивився на неї. Проте це не подіяло.
—Ні. А ну на піч я тобі сказала.
Похнюплений хлопчина поклав коника на стіл. І поліз на піч. Ліг і вкрився ковдрою.
—Мамо, а ти мені розкажеш якусь історію?
—Яку історію?
—Будь-яку, я люблю всі твої оповіді. Розкажи, будь ласка.Я тебе дуже прошу.— хлопчик знову  глянув на маму .І на цей раз вона розтанула.
—Добре, розкажу. Тільки пообіцяй бути чемним і вчасно лягти спати. А то я знаю тебе.
—Добре, мамо, я буду слухняним. Тільки розкажи мені.
Мати лягла поруч із сином і почала розповідати свою історію.
В одному селі жила собі дівчина. Звали її Оксана.
—Що її звали так само як і тебе?
—Так синку .-вона посміхнулась і продовжила свою історію.
Вона була дуже красива. Чорне густе волосся. Очі мов вуглинки, щічки рум яні губи червоні як вишня. Росту невисокого і струнка як тополя.
—Вона ще і схожа на тебе.
—Ти будеш мене слухати? Чи далі будеш перебивати?
—Ні. Все я замовкаю. Розказуй далі.
—Дякую.—сказала Оксана і продовжила далі.
Біля неї постійно крутились парубки. Багато до неї сватались, але вона давала їм гарбуза. Вже ненька її сварила. Що вона дуже перебірлива. Що вона так і залишиться в дівках. Якщо так буде крутити носом. На що вона посміхалась. 
Одного літнього дня та дівчина пішла до річки, щоб попрати сорочки. В той день на небі не було жодної хмаринки. Сонце ніжно пригрівало. Дмухав легенький вітерець. Вона прийшла до річки й побачила на другому березі молодого козака. Він саме напував свого коня. Дівчина глянула на нього разок, а потім опустила очі, зайнялась пранням, та час від часу вона поглядала в його сторону. Він був красивий чорнявий. Щось таки її манило до нього. Кожен раз коли вона дивилась на нього їхні погляди зустрічались. В той момент вона ніяковіла і червоніла наче яблучко на сонці. Коли вже майже закінчила прати. Козак привітався, і сказав що в неї гарні очі. А вона натомість запитала в нього, звідки він знає що в неї красиві очі. Як він міг їх розгледіти їх на відстані. А він їй відповів, що в нього зір хороший. ЇЇ це насмішило, і вона посміхнулась. Дівчина вже почала збиратись. І він запитав, чи прийде вона завтра. Щоб він міг розглядіти її всю, і ближче. Сказала що можливо прийде. І пішла. Коли прийшла додому поки поралась по господарству, весь час думала про нього .В неї навіть з рук все падало. А мати з неї сміялась. І все питала чи не закохалась вона раптом. А вночі  він їй приснився. Вранці Оксана довго не могла прокинутись. Так ніби й не спала. Мама тим часом човгала по хаті туди сюди, і трохи невдоволена сопіла. Вона ледве встала, застелила ліжко і прийнялась допомагати мамі. Коли закінчила всю роботу. Вона таки вирішила піти знов до річки. Коли прийшла він вже був там.
—Я думав чого це сонце почало світити яскравіше. А то ти прийшла, прекрасна Оксана.
—Звідки ти знаєш як мене звати? Я тобі не казала. Вона глянула на нього з підозрою.
—Я багато чого знаю.-сказав він і хитро посміхнувся.
—Ти знаєш моє ім’я. А я твоє не знаю. Як ж тебе звуть?
—В мене безліч імен. Але ти мене можеш звати Назар. Він підійшов до Оксани ближче і промовив.
—Хочеш покатаю на човнику?
Оксана глянула в очі й кивнула. Вона подала руку він допоміг їй сісти. Коли Оксана вмостилась в човні почала собі думати. Як це так вона швидко погодилась. Без роздумів і навіть нічого колючого не сказала. А це не було схоже на неї. Зазвичай вона себе поводить не так. Огризається до хлопців. Показує всім яка гонорова. А тут тиха покірна. Назар тим часом попрощався з конем. І сів в човен до Оксани.
—Чому ти не прив’язав коня?
—Я його ніколи не прив’язую .Він в мене розумний .Нікуди не тікає. І якщо треба сам мене знаходить.
—Який чудовий кінь.
Вони відійшли від берега і поплили вздовж берега. А Оксані знов стало ніяково. Вона не могла знайти собі місце. Старалась не дивитись йому в очі. Бо не могла, тому що коли дивилась йому в очі вона неначе тонула в них. В його бездонних синіх очах.
—Ти мене боїшся?
—Не боюсь.
— А чому очі ховаєш?
Вона розчервонілась і не знала, що відповісти. Думки плутались. Згодом вона трохи зібралась і відповіла.
—Я не ховаю очі, милуюсь природою.-він посміхнувся і промовив.
—Природа тут красива, але ти красивіша.-після цих слів вона знову покрилась рум’янцем. А про себе думала. Чому червонію, я ж це багато раз чула від інших. Що ж це зі мною, не розумію.
—Може станемо десь в тіні дерев і пообідаємо. А то я трохи зголоднів.
—Хороший задум. А то я теж трохи зголодніла.
Вони пришвартувались до берега. Назар перший вистрибнув з човна. Потім він допоміг їй. Оксану трохи хитало і коли вона хотіла встати вона мало не впала. Назар її зловив.
—Обережно,  так і забитись можеш.
—Певне це сонце в голову вдарило.
Назар посміхнувся й опустив її на землю. Хлопець постелив на землю ряднину. І вони сіли в тіні під вербою. Потім він дістав два невеличкі згортки, в одному були різні наїдки. Картопля, шматочок сала. А  в іншому солодощі. Оксана залюбки пригостилась, бо трохи зголодніла. Гарно поївши Назар приліг, згодом і Оксана прилягла .І не зчулась , як її накрила дрімота. Прокинулась вона коли почало смеркати. Вона відкрила очі поруч досі лежав Назар. А недалечко фуркотів кінь.
—Ти вже прокинулась? Добре спалось?
—Добре. Твій кінь вже тут.  
—Я ж казав, що він в мене розумний. Бачиш, знайшов нас.
—Вже сутеніє. Мені треба додому. Оксана встала. І поправила спідницю і  своє розкуйовджене волосся.
—Добре я тебе привезу додому.
Назар зібрав все і поклав на коня. Сів на нього потім допоміг дівчині залізти. Вона міцно обійняла парубка ззаду. Вони не спішно рушили. Коли на вулиці вже було досить темно вони прийшли до її дому. Назар зліз з коня.Назар подав руку.Проте Оксана вирішила злісти з коня самотужки.
—Ти завтра прийдеш до річки?-він глянув на неї своїми блакитними очима. І вона знову як заворожена .Не здатна промовити і слова. Просто кивнула головою.
—Добре. Тоді я чекатиму тебе.--відповів Назар і поцілував її. В той момент в Оксани наче земля різко обернулась. Ноги підкосились, і все навколо почало крутитись наче вона на каруселі.
Коли він нарешті її відпустив. Вона швиденько побігла додому. Проте біля дверей вона обернулась. Назар ще був, їхні погляди зустрілись. Оксана помахала рукою. Він помахав їй. Потім тихенько наче злодій, залізла в дім через вікно. Лягла в ліжко. Вона лежала і дивилась в стелю, при цьому згадуючи що відбулось сьогодні. ЇЇ охопили дивні відчуття, які вона не відчувала. їй водночас було дивно. Але з іншого боку подобалось це дивне відчуття. Вранці мати знову довго не могла її збудити. Оксана не охоче, проте встала. Вона швидко зробила всі справи й побігла до Назара. Коли вона прийшла він вже був на місці. Лежав на траві, в тіні й куняв. Кінь собі щупав травичку, недалечко. Оксана зірвала травинку, і тихесенько підкралась до нього. Вона почала його лоскотати. Він довго не рухався потім різко пристав вхопив її положив збоку і поцілував. Оксана посміхнулась.
—Мати не сварилась, через те що ти пізно прийшла.
—Та ні. Вона вже спала .А зранку нічого не питала.
—Добре. Може і сьогодні не помітить, коли прийдеш.
—Ти що надумав?—запитала Оксана, при цьому вона глянула на нього з підозрою.
—Нічого поганого. Просто хочу повести тебе в одну дуже красиву місцину.Але вона знаходиться далеко.
—І що то за місце?
—Сама побачиш.—Назар встав покликав коня. Сів на нього допоміг Оксані сісти. Він смикнув за вуздечки й вони поскакали. Спочатку вздовж річки. Потім попри поля. І вже коли перед ними розлігся безкрайній луг. Він трохи стишив хід. А потім взагалі спинився. Першим з коня зліз Назар, потім  і Оксана. Перед ними був величезний луг з безліччю квітів. Оксана одразу ж побігла збирати квіти. Вона стрибала і бавилась наче дитина. Вона зробила собі вінок, одягнула його.
—Як я? Гарна?
—Ти дуже гарна.—Назар підійшов до неї, і міцно притиснув до себе. Дівчина знову почервоніла. Який раз думала про себе вона.
—Ти був правий .Тут дуже красиво
—Це ще не все, ввечері він ще красивіший.
Вони лягли на землю і милувались небом. Розповідали один одному, що вони їм нагадують. Коли вже наступив вечір. Луг справді став ніби казковий. Над ним літали вогники. Ніби сотні зірок опустились на землю. А в голові проноситься ось  зірки бери їх, хапай у жменю. І в той вечір вони нарешті злились в одне ціле.