Rehab

Мене звати Єва і я була залежна від соціальних мереж.З першого погляду, подумаєш залежність від соц. мереж, нічого страшного.Проте все не так просто, як здається. Взагалі будь-яка залежність це неприємно. Залежна людина втрачає себе і переймається тим, що насправді не важливо. Знаю про що говорю. Колись була такою, відчула це на своїй шкурі. Це зараз згадую ті часи зі сміхом. Та тоді мені було не було смішно. Швидше всього печально.Я б хотіла розповісти свою історію. Як то було...

Все почалось з того, що я зареєструвалась в соціальних мережах. Через те що купа знайомих вже активно користувались мережами.Вони всіляко переконували мене, зробити те само.Я таки наважилась завести профіль.З часом я познайомилась з новими людьми. Правда знайомства були різні.Траплялись люди які хотіли зі мною спілкуватись тому що я цікава, креативна особистість.Я ще з дитинства, любила фотографію.І тато любив фотографувати.Це в мене від нього.Пам'ятаю в нас був старий плівковий фотоапарат.І все необхідне для проявлювання.Бувало я сиділа з ним і спостерігала, як він проявляє фото.Для мене то була магія.Коли на глянсовому папері після обробки виникали зображення.
Попри всю цікавість моїх сторінок.Були й ті кому байдужий мій внутрішній світ.Їм були цікавіші мої зовнішні дані.От цим природа не образила, мене можна назвати сестрою близнючкою Селени Гомес.І звісно ж багато хто хотів бачити мене у своєму списку трофеїв.Хоч я можна сказати миролюбна і мила.Але зуби можу показати.
Я знайшла багато цікавих сторінок, пов'язаних з моїми інтересами.Але крім корисних, були не дуже корисні.Я підписалась на людей, які прищеплювали фальшиві істини.Найгірше, що я почала слідувати їхньому прикладу. Все було добре та згодом.Почала втрачати себе.І перестала відчувати межу. Постила одну фотку в тиждень. Потім кількість фотографій почала збільшуватись. Це перетворилось в певну залежність.У мене виникла своєрідна ломка, почувала себе не добре, якщо не викладала фото.Згодом почала викладати буквально все. З часом мене тривожила мала кількість лайків і негативні коментарі. І щоб збільшити їх кількість, брала участь в різноманітних челенджах, постила фото де майже гола. Хоч я досить сором'язлива, це не притаманне мені. Проте, що не зробиш заради лайків.Через те, що не висипалась.Стала дратівлива.А не висипалась через те що постійно сиділа в інтернеті.Мій друг і одногрупник Сашко почав мене тролити. Називав пандою, через те що в мене були темні кола під очима. Він говорив, а я ображалась.Хоча розуміла що він правий та спинитись не могла. Проте завдяки йому я подолала свою залежність.А все було так.

Отже, одного разу пише мені мій друг Сашко. Він запропонував поїхати в гори, щоб розвіятись і відпочити.Сказав що буде ще кілька наших спільних знайомих. Трохи подумавши все-таки погодилась. Ми домовились зустрітись в п’ятницю після обіду.Коли прийшла на місце зустрічі, то там мене чекав Сашко.Хоч трохи не виспаний.Але гарний, з новою зачіскою.Досі він ходив з довгим волоссям, а тепер підстригся.Він був схожий на Аполлона.Принаймні я згадала ілюстрації з книжок.Високий трохи підкачаний русявий, з блакитними очима.
—Привіт!Класно виглядаєш.А де решта?
—В них не вийшло.Виникли якійсь невідкладні справи.
—Що, так різко усіх виникли плани?—подивилась на нього з підозрою.І він не видаючи себе сказав.
—Що зробиш.Життя не передбачувальне.
В той момент згадала один мем.Картинка на якій зображено кілька собак, а на низу напис:"Друзі коли домовляються поїхати кудись зависнути.І поруч ще одна картинка де сидить одна собака, а під нею напис:"В той день коли треба їхати".Так вийшло й у нас.
Ми сіли на потяг і поїхали. Настрій був хороший. Вже уявляла які красиві фото зроблю. В дорозі ми майже не говорили я залипала в телефоні. Сашко мене не тривожив. Теж щось переглядав в інтернеті. Через три години вже приїхали в якесь село. Ми вийшли з потяга. Я глянула на телефон. Зв’язку не було ще й батарея сіла.Цей факт трохи зіпсував настрій.Ми вийшли з потяга, на зупинку на якій навіть лавочки не було.Ніщо не вказувало, де ми.Я озирнулась і побачила довкола ліс, і маленькі хатинки.
—І куди далі?
—Нам треба буде трохи пройтись. Хатинка в якій ми будемо проживати, знаходиться за три кілометри.
—Скільки?Це досить далеченько.
—Нічого страшного, піші прогулки корисні.Так що нумо в путь.А то така спека.Нема що стояти тут, під палючим сонцем.Можна і спектись тут.
—А ти там колись бував?
—Так.Кілька раз.Обіцяю, тобі там сподобається.
—Ловлю на слові.

Я йшла за Сашком.І дивувалась з того, скільки він речей взяв.Велика туристичний рюкзак, і маленька сумка.Я собі подумала, нащо хлопцю така сумка.Я дівчина, мені потрібна, а йому нащо.Спочатку ми дряпались на пагорб.А потім рушили попри ліс. Він був неймовірно красивий. Ніби з якоїсь казки.Десь далеко було чути спів птахів. Я слухала їх спів, і навіть трохи розслабилась.Забула про все. Майже всю дорогу йшли мовчки.Тому потрапила під чари лісу.Він мене загіпнозував.Згодом ми наткнулись на хатинку яка заховалась в лісі.
—Ось ми й прийшли.—констатував Сашко
Хатинка була з дерева, досить доглянута, з мансардою.Ми зайшли всередину. На першому поверсі була одна кімната яка служила вітальною і кухнею. Інтер'єр досить скромний, великий обідній стіл.Диван, накритий покривалом.Серванти для посуду, і шафи для кухонного начиння.
—Може бути.— промовила я і почала оглядати все.

—Проте в мене є інтимне питання.Де санвузол?
—На вулиці.— відповів Сашко.Я скривилась.Той факт що прийдеться вночі виходити на вулицю мене не геть не втішав.Одразу згадала, як колись давно відпочивала в літньому таборі й там теж туалет був на вулиці, причому досить далеченько від будиночка в якому ми спали.Пам'ятаю як ми ходили в туалет гуртом.Я ще пригадую як хлопці нас налякали коли ми йшли в туалет.В мене після цього психічна травма на все життя.
—Ти чого.Тут так красиво, тихо.Неймовірні краєвиди.Думаю заради цього можна і потерпіти, кілька днів.
—Ой, не знаю.—промовила я.
—Що ти, все буде добре.Не пропадемо.Головне що ми відпочинемо від буденної метушні.Відчуємо єднання з природою.Не сци.Все буде добре.