Новорічна феєрія.
А он стоит ничто не видя,
Во взгляде немощь и тоска,
В руках его кричит гитара,
А снизу пропасть глубока.
Дрожащим голосом он песню,
Последний раз свою поет,
Что даже сердце замирает
И кровь по венах не течет.
Нервы в струны натянулись,
Еще немного, их порвет
И мы услышим визг гитарный,
А душу небо заберет.
Чоловік середнього віку йшов по вулиці в напрямку віддаленого мосту і насвистував собі під ніс, давно вже десь почутий ним вірш. На вулиці була чудова погода, морозець скував своїми обіймами землю, а мільйони пухнастих сніжинок не поспішаючи вкривали все навкруги. Скоро мав закінчитися старий рік, а з ним і старе життя, в прямому сенсі цього слова, та початися щось нове, а можливо й ні. Хоч він того точно й не знав, але так було вирішено вже досить давно, а плани свої міняти він не звик. І не можна було сказати, що він був дуже нещасною людиною, нехай і не мав люблячої сім’ї, але була непогана робота, яка приносила непоганий дохід, хоча і виносила мозок та забирала купу нервів. Була квартира, в якій він міг сховатися на деякий час від навколишнього світу, навіть мав родичів і друзів з якими міг потеревенити і перехилити чарчинку, але йому то все було не потрібно, бо в його душі оселилась порожнеча, яка крок за кроком виїдала його з середини, а він дуже не хотів, щоб вона забрала його сутність і душу, залишивши тільки порожню оболонку. Таким чином він сподівався все змінити і не втратити себе повністю.
Підійшовши до мосту, він глянув на годинник в телефоні, там показувало ще п’ятнадцять хвилин до салютів і нового року, тому було вирішено на останок перекурити, воно вже й так не могло зашкодити його здоров’ю. Він порився в кишені і дістав звідти пачку, а з неї останню сигарету, з другої ж кишені запальничку і прикурив. Зім’явши пусту коробку, почав шукати смітник, не хотілось на останок після себе залишати сміття, але такого поруч не виявилось. Він виявився трохи далі на березі річки біля лавки, до якої треба було спускатися метрів сто.
«Ну й нічого, час є, заодно докурю і бичок викину, ще навіть час буде просто посидіти», - подумав він і попрямував в тому напрямку.
За пару хвилин він вже був біля смітника і сидів на лавці роблячи останні затягування нікотину в легені. Раптом почулось тихе шарудіння. Навколо нікого не було, тільки в далечині діти не дочекавшись дзвону з ратуші почали бахати петардами. Чоловік озирнувся в пошуках звуку і його погляд зупинився на коробці з під взуття, яка лежала біля смітника і помалу ворушилась. Потім з коробки почулось ледь чутне «няв, няв», хтось явно плакав і просив про допомогу.
- Ще мені того не вистачало, - пробубнів чоловік, але все ж встав і підняв коробку. Розгорнувши її, на нього з темної пухнастої тремтячої жменьки подивились двоє маленьких вологих оченят і в тих очах був цілий всесвіт. І чим довше він в них вдивлявся, тим більше його порожнеча наповнювалась чимось не зрозумілим, але дуже важливим для нього. Чоловік нічого не кажучи, взяв цей маленький всесвіт і пригорнув до своєї щоки, потім розгорнувши куртку запхав ближче до свого серця, де було тепло й не так страшно, за що почув вдячне «няв» і тихеньке сопіння в груди.
Чоловік ще не знав і не розумів, що йому більше ніколи й на думку не спаде таким чином рятуватися від порожнечі, бо поруч завжди буде цілий всесвіт, а зараз він просто йшов в напрямку дому і думав де взяти в такий пізній час щось смачненьке, щоб нагодувати цю жменьку щастя. На ратуші забив годинник рівно північ, полетіли салюти, почалося нове життя, а десь на даху сиділи двоє янголів-охоронців і розливали по бокалах шампанське, за вдалу виконану роботу!