Розділ 3. Спогади про щасливі моменти та не дуже...

Присівши на дерев’яних сходах будинку, Мурчик почав згадувати своє ще зовсім юне життя.

« Ось тут малий сидів в коробці, виглядаючи чи прийдуть за ним його нові господарі. А тут його вже несуть до нового дому». Також Мурчик згадав і тоді, коли з ним грались і чухали його живіт. Та і зараз вони так роблять.

" Отже, щасливих моментів у мене багато. А сумних цікаво скільки?" - подумав малий та почав пригадувати сумні часи. Але тут була проблема. Їх не було. Сумні моменти у житті Мурчика ще не траплялись. Бувало, господарі залишали його самого вдома, але це ніяк не можна назвати сумним моментом. Тоді це були радісні години. Мурчик мав час для того, щоб самому погратись, вивчити дім, та пошукати маленьких жителів. Але не виявивши жителів він мав вдосталь іграшок і таким чином збував свій час.

Сидячи на сходах малий повернув голову вправо і побачив калюжу води. Вона була дуже глибокою. Принаймні Мурчику так здалось. Він уважно придивився і побачив, як у цій калюжі плавають маленькі жабки, і згадав, як він не любить воду. Від слова зовсім. Коли господарі, граючись з ним, хляпали на нього воду, йому це дуже не подобалось. Він відчував себе холодним і мокрим, а його шерсть завжди прилипала до тіла, коли була мокра. Тому Мурчик кривився, коли вода потрапляла на його чисту шерсть. Та й Боні казала, що теж не любить воду. Значить він не один такий.

« Якщо Боні розповідаючи про воду, сказала, що це сумний момент для неї. То для мене теж нехай він буде сумний» - сказав сам собі Мурчик.

І ось, найперший сумний момент він знайшов. Тепер він розумів як це коли тобі добре на душі, а коли погано.

« Це було не важко, головне я знайшов його» - вигукнув малий, аж раптом до нього звернулись:

- З ким це ти бурмочеш? - спитав один голос.

- Напевно сам з собою – відповів інший , і вони засміялись.

- Може й так – відповів Мурчик – а ви хто?

- Два коти – відповіли голоси.

-« Цікаво, голоси є, а котів не видно» - подумав малий і сказав:

- Ви що прозорі?

- Ні, ми якраз звичайні – весело відповіли коти.

- Тоді чому вас не видно? – спитав Мурчик

- Тому, що ми в траві. Трава більша за нас, от нас і не видно, малюче – відповіли голоси. І через деякий час тепер справді можна було побачити котів. Їх було двоє – один сірий, а інший – рудий. Вони були вже великими, але в траві їх не було видно.

« Добряче замаскувались» - розмірковував Мурчик.

- Мене кличуть Рудик – відповів кіт рудого кольору, а його – показав на сірого – Джмелик.

- Цікаві у вас імена. А чому його звати Джмелик. Він не схожий на джмеля – відповів Мурчик

- Тому, що він відповідальний і працьовитий – відповів Рудик і додав: - А я швидкий і хитрий, ось чому.

- Ти там щось бурмотів сам до себе. Не хочеш поділитись? – сказав Джмелик

- Чому б і ні. З радістю поділюсь –відповів малюк і в захопленні розповів про пригоди з куркою, собачкою Боні та про свої здогадки щодо сумних та щасливих моментів, а також про пошуки своєї місцини.

- Отже, ти шукаєш свою місцину, де зміг би бути щасливим та відпочиваючи думати про свої славетні мрії, так ? – узагальнив Джмелик.

- Саме так – відповів Мурчик.

- Думаю, ми зможемо тобі допомогти, і дещо порадити – сказав Рудик, і всі троє пішли до таємничої місцини Рудика і Джмелика, яку вони називали штаб – квартира.