Розділ 1. Де чия місцина?

У маленькому містечку, де будинки стоять один за одним і люди знають своїх сусідів близько і навіть непередбачувано, жив котик, на ім'я Мурчик.

Він був дуже особливим. Чому? Тому, що мав чорну - чорну шерсть. Без білих чи іншого кольору плям. Мурчик був дуже малим, але й дуже швидким. Не подивишся одну хвилинку , він вже в саду, ще хвилинку – вдома. Його очі були жовто – голубими, що здалека здавались зеленими. Тому, більшість прохожих частенько сперечались, якого ж кольору очі мав цей малюк. Сам Мурчик не переймався цим, адже йому подобалась його зовнішність така, яка є.

Одного ранку, коли пташки заспівали свою першу пісню, а собаки обгавкали новину всім сусідам, Мурчик зібрався помандрувати своїми володіннями. Він мав дві великі території, на одній з яких був збудований будинок, де жили його господарі, разом з ним, а на іншій був великий, та чарівний сад, де можна було відпочити та набратись нових сил, покуштувавши смачні плоди - яблука, груші та виноград. Йдучи своєю улюбленою стежиною він думав:« Оце у мене великий дім! Можу і поїсти смачненько і погратись. Не всім котам так щастить як мені! Я точно особливий!», як раптом йому зустрілась курка. Вона була рудого кольору, велика, з червоним гребінцем на голові.

Підійшовши ближче до Мурчика, вона запитала:

- Чого це ти ходиш тут по моїй землі?

Мурчик аж здивувався такому незвичному запитанню та відповів:

- По твоїй землі? Це моя земля, тут все належить мені, адже я живу з господарями, а ти – ні.

- Те, що ти живеш з ними, не означає, що це твоя земля – відповіла курка, і

додала:

- Тут багато хто живе з господарями, наприклад я, моя родина, та собака Боні. Не лише ти. Як бачиш ми всі тут живемо, і кожен з нас має свій власний маленький куточок.

- А як дізнатись, хто який куточок має? – спитав Мурчик. Йому було дуже цікаво, хто яку частину вже зайняв.

- Ось той, – відповіла курка, – спереду будинку, де добре видно, хто йде в гості, зайняла Боні. Вона дуже кмітлива, та добре гавкає, аж настільки, що чути до сусідніх будинків та далі. Так вона може повідомити про небезпеку, яка може на нас чекати, поки господарів немає.

- А ваш де тоді, куточок? – спитав малий.

- Наш там де душа забажає. – відповіла курка та засміялась, – Ми можемо ходити ось тут, біля малини, але коли нам набридне, ми йдемо до іншої частини землі, наприклад до саду, або ж біля городу. Зазвичай коли ми біля городу нас хочуть відігнати, але там, повір, дуже смачна пожива.

- Якщо у Боні є земля біля будинку, то чому у вас вона всюди? – знову спитав Мурчик.

- Бо нас багато, і тому вона велика, - відповіла курка.

- Дуже дивно, – відповів малий, роздумуючи над цим.

- Нічого подібного, просто ти ще малий, тому не розумієш багато чого – відповіла курка і додала:

- Нема мені коли з тобою розмовляти, ще потрібно підживитись до вечора. Бувай!

- Ну бувай! – відповів малий і пішов собі далі.

Роздумуючи над словами Мурчик дійшов до висновку, що це несправедливо. Чому у Боні маленька земля, а у курей велика? Він ніяк не міг це зрозуміти, та у нього залишилось тільки одне запитання:« Якщо у собаки є свій куточок, у курей теж, то де тоді мій ? Де я зможу відпочити та погратись?».