Ніч

Ніч найважчий для мене час. Саме в цей період, до сходу сонця, все те, що ховається від світла, починає жити своєю справжньою природою. Я бачив, як уночі, коли останній промінь сонця вже розчинився в повітрі, звичайні мотузки оживають. Вони повзають, як змії, і здатні формувати петлі, які затягуються й душать кого завгодно. Адже дуже багато повішених жертви саме оживших мотузок, і вони нічого не могли з ними вдіяти. Те, що має статися через збіг обставин, неодмінно станеться. Окрім мотузок, оживають й інші речі навколо мене. Вікно моєї кімнати дуже часто саме вночі змінює свою форму. То воно стає ширшим, то вужчим, то вищим, то нижчим, округлюється й утворює різні геометричні фігури. Крізь це вікно, крізь скло, залитають маленькі круглі очі. У них є зіниці, і вони літають по всій моїй кімнаті. Вони не видають жодного звуку. Кружляють, вдивляються в мене і я в них. У їхньому спільному погляді я бачу цілі світи. Гострі скелі над неймовірно потужним океаном, хвилі якого піднімаються, утворюючи роти, що намагаються проковтнути ці кам’яні піки. Я бачу світи, охоплені вогнем. Він випалює все живе. В цих очах я тонув, ніби в колодязі, з дна якого бачу далеке небо і хмари, що безперервно рухаються, формуючи саме плин часу. Цвітіння і вмирання. Я бачу цілі міста покинуті, знелюднені. Будівлі руйнуються. Багатоповерхівки нахиляються до землі й падають одна на одну. Крізь стіни проросли дерева, з вікон стирчать гілки з листям. Уночі сходить місяць. Він абсолютно білий і холодний. Він розтуляє рот, щоб видихнути крижане повітря на це мертве місто. У його світлі видно дерев’яні хрести, що повалилися набік. На них розп’яті люди. Їхні обличчя спотворені застиглим жахом. З багатьох тіл проросли корені, що вп’ялися в землю, а з рук і очей гілки, вкриті білими з фіолетовим відтінком квітами. Моє ліжко стає холодним і пахне землею та вогкістю. Ноги перетворюються на корені, тіло на висохлий остов, обтягнутий шкірою. Нігті відростають, як прути. Очі перестають бачити кімнату чи щось інше. Я сліпну.