Делірій

Я пам’ятаю дні, коли блукав лісом. Я загубився, не міг заспокоїтись. Усі дерева виглядали однаково. Бігаючи колами, я почав втрачати навіть відчуття самого себе — усе навколо зливалося в однаковість. Цілі ділянки лісу визначалися цією однаковістю. Прохолодне повітря і свіжість тягнули мене вперед. Я завжди любив запах моху й вологи. Я йшов на цей запах, сподіваючись, що десь поруч є вода — а де вода, там, можливо, і люди. Я перейшов із кроку на біг. Втомився, зупинився відпочити, спробував відновити сили. Я забув, що наближається ніч. Я навіть не думав про це як про проблему. Уся моя свідомість була зосереджена на запаху — моху, вологої землі. Темрява впала швидко. Холод просочувався в усе навколо. З усіх боків лунав шелест. Чи спричиняв його я — не знаю. Але я чітко пам’ятаю: щоразу, коли я зупинявся, я відчував погляд. Ближчий, гостріший, пекучий. Він пронизував мене наскрізь. Ліс став непроглядно чорним. Я не міг розрізнити нічого — ні форм, ні обрисів. Запах, який удень вів мене, тепер ішов звідусіль одночасно. Я почав ходити колами, бурмочучи собі під ніс — випадкові слова, зшиті з уламків думок. Із тіней до мене тягнулися гіллясті руки — сухі, безжиттєві, давно позбавлені листя. Сухість відчувалася не лише на шкірі — я міг її відчувати по запаху. Сухе дерево легко відрізнити від живого, вологого. Глибокий, густий ліс без людей — це утроба. Голодна утроба, яка тільки й мріяла про таку здобич, як я. Я увійшов у цю утробу сам, уже з власної волі. Голодні й промоклі, усі її мешканці давно зійшли з розуму. Щоб вижити, вони галюцинували рай — місце, де більше не потрібні жертви. Роками вони блукали між деревами, молячись демонам, щоб ті звільнили їх від долі. Тепер їхні сухі, гіллясті руки тягнуться до мене. Утроба лісу зачинилася. А я — всередині.