Олечка

День був дуже складним. Душа Олечки так і не заспокоїться — вона все кричить і бігає від квартири до квартири, крізь стіни й двері. Олечка — дівчинка, яка жила в моєму під’їзді на два поверхи вище. Кількома місяцями раніше весь будинок був у жаху й довго не міг оговтатися. Олечка жила з матір’ю, Іванкою. Чоловіка у Іванки не було, і ніхто ніколи не бачив батька дівчинки. На момент смерті доньки Іванці було тридцять два роки. Сусіди збіглися на крики з квартири, де жили мати з дитиною. Кожен гатив кулаком у двері, горлав: — Відчиняйте! Що ви там робите?! Крик стояв нестерпний — дівчинка волала й верещала. Але двері так і не відчинили. Тоді викликали поліцію. Поки їхали правоохоронці, крики раптом стихли. Сусіди стояли розгублені, перезиралися. Поліцейські приїхали, вислухали переляканих жильців і теж постукали. Несподівано для всіх двері відчинилися. На порозі стояла Іванка. Вона округлила очі й закричала:— Ви що, з глузду з’їхали?! Заважаєте жити! Стукаєте, як ненормальні!Поліцейські мовчки дочекалися, поки вона накричиться, і запитали: — Ви зараз у квартирі одна? — Ні, з донькою! — огризнулася Іванка. — Вона заснула. — Можемо її побачити? — Це моя дитина! Нічого я вам показувати не буду! Один із сусідів не витримав, штовхнув Іванку всередину й ступив за нею. Поліція пішла слідом. Усі завмерли. Стіни квартири були в червоних розводах — ніби змазані кетчупом. Багряна доріжка вела у ванну. У повітрі стояв важкий запах — вологої ганчірки, мокрого металу... і ще чогось, від чого зводило зуби. Сусідка Світка затулила обличчя долонями й прошепотіла: — Та що ж це таке... Поліцейські перезирнулися, і всі присутні глянули на Іванку. Та мовчала. Двері у ванну відчинили повільно. І знову — заціпеніння. Сусід, той самий, що штовхнув Іванку, щось сказав — звук вийшов різким, ніби щось булькнуло в тиші. У чавунній ванні, залитій тією самою червоно-алою жижею, що й стіни, лежало тіло дівчинки. Як з’ясувалося пізніше — Олечки. Горло було перерізане — глибоко, від вуха до вуха. Труп оголений, усе тіло в порізах — ніби вкрите гнівними штрихами. Експертиза встановила: спочатку Іванка намагалася задушити доньку мотузкою, зрізаною з балконної сушарки. Не вийшло — дівчинка прикидалася мертвою, а коли хватка слабшала, намагалася втекти. Потім мати хотіла втопити її. Олечка захлиналася, борсалася, але Іванка тримала її під водою, поки та не обм’якнула. Однак варто було їй відпустити доньку — та знову рвалася до виходу, кашляючи, хриплячи... Іванка в люті схопила ніж (тим самим ножем вона різала мотузку) і поклала його на стіл. Дівчинка кинулася до леза, але не встигла.— У тебе вселився диявол! — кричала Іванка, розмахуючи ножем. — Я вижену його! Вона хрестилася, смикаючи мотузочку з натільним хрестиком.— Очищу тебе, бідна моя...Олечка металася, дряпала двері, намагалася повернути ключ. Іванка хрипіла, ричала, наздогнала її, штовхнула на підлогу. Перевернула обличчям униз, смикнула за волосся, задерши голову. І перерізала горло. Потім потягла у ванну — змивати кров. Але не встигла: застукали сусіди. Дивно, але ні вони, ні поліція одразу не помітили ніж у руці Іванки. Увесь у крові. На допиті вона сказала: — Сама не зрозуміла... Забула, що тримаю його.