Оксана

Оксана сиділа й чекала третьої години ночі. Вона була переконана: опівночі переоцінене. Справжні сили природи й потойбічного прокидаються трохи пізніше — люди помиляються, очікуючи темряву рівно о дванадцятій. Вона сиділа на старому дивані, купленому її матір’ю ще в далеких 50-х. Цей диван пережив усі ремонти, зміну епох, поколінь. На ньому стрибали, як на батуті, з нього змагалися — хто далі відштовхнеться від підлоги. Зараз на годиннику було пів на третю. Оксана вирішила, що пора збиратися. Вона акуратно зібрала волосся, яке випало за день, — те, що залишилося на гребінці, — і пересипала його в маленький мішечок, сховавши в кишеньку літньої куртки. Надворі стояв теплий липневий вечір. Пахло квітами й скошеною травою. Небо світилося зірками — особливо яскраво вирізнялася Велика Ведмедиця. Дорога до річки займала хвилин двадцять. Іти треба було через невеликий парк, засаджений хвойними деревами. У її місті всі парки були особливими: один — з густими ялинами й соснами, інший — з розлогими катальпами, чиє м’ясисте листя привезли з Китаю. Біля річки Оксана знайшла великий плоский камінь — зручний, щоб сісти. В одній кишені лежав мішечок з волоссям, у другій — неповна коробка сірників, шматок гірського кришталю (розміром з півкулака) і тонка червона нитка, достатньо довга, щоб зв’язати волосся й підвісити його. Третя година ночі. Оксана підняла очі до місяця — сьогодні він був трохи більше половини. У ту ж мить її зіниці розширилися, заповнивши собою все очне яблуко, ставши чорними, як сама ніч. Вода в річці почорніла, ніби смола, а течія… повернула назад. Оксана діяла швидко: дістала волосся, зв’язала його ниткою, залишивши довгий кінець, щоб обмотати навколо кришталю й тримати конструкцію на вазі. Перший сірник. Полум’я торкнулося волосся — воно затріщало, зашипіло, спалахуючи дрібними вогняними іскрами. Сірник згас. Другий сірник. Волосся загорілося. У повітрі повис важкий запах — ніби хтось підпалив шерсть забитої свині. Оксана не кліпала. Її величезні чорні очі, схожі тепер лише на бездонні зіниці, стежили за тим, як вогонь пожирає пасмо за пасмом. Місяць освітлював усе навколо. Вода в річці стала багряною. Течія зупинилася — поверхня перетворилася на дзеркально-гладке озеро. Сірник за сірником. Коли в руці залишилася остання, вогню вистачило, щоб дотліти рештки. Нитка спалахнула й обернулася на попіл. Оксана зібрала його в долоню, підняла до місяця, завмерла на кілька секунд. Потім підійшла до води. Річка застигла, ніби чекала. Вона опустила руку з попелом у багряну гладь, змиваючи гар. Краплі, що стікали з її пальців, у місячному світлі здавалися темно-червоними, майже кривавими. Течія відновилася. Вода очистилася, ставши прозорою. Відлуння річкового потоку донеслося, ніби шипіння. Очі Оксани повернулися до звичайного вигляду. На годиннику було четверта ранку. «Пора повертатися додому».